До останньої хвилини

Коли я зрозуміла, що той гуркіт стався через демона, якого ми закрили у підвалі, я швидко побігла до своєї машини, тримаючи Полі на руках. Сівши в машину, я швидко завела її, і ми з Полі поїхали подалі від дому.

Приїхавши вже на берег моря, я видихнула з полегшенням. Не знаю чому, але моя душа вже хотіла спокою. Та воно мене не відпускає.

— Полі, ти знаєш, які ще секрети приховує батько?

Вона подивилася на мене, схилила голову й сказала:

— На жаль, я не знаю, Єлизавета. Якби я знала, я б тобі розповіла. Але можеш запитати в нього. Можливо, він тобі розповість.

Дивлячись на Полі, я зрозуміла, що майже все про нашу сім'ю батько приховує.

Я дивилася на хвилі та на шторм, який починався в морі, і раптом побачила свою маму...

Чесно, тоді я вже подумала, що починаю дуріти й у мене просто галюцинації. Але коли я придивилася та сіла на пеньочок, то побачила, що вона наче рухається. Водночас вона була напівпрозорою, схожою на привида.

Я тоді вже плакала дуже сильно. Схилила голову, підняла руки до обличчя, притисла їх до очей і відчайдушно плакала.

Полі вискочила до мене та скрутилася колобочком у мене на колінах.

І тут я почула, як хтось говорить таким дуже знайомим та рідним голосом.

Я зрозуміла, що це мама.

Я швидко подивилася на море й побачила, що вона дійсно там стоїть і розмовляє зі мною.

— Доню... доню, побач мене. Це дійсно я. Не думай, що ти вже здуріла. Я знаю, що це неможливо і до людей не можуть приходити привиди, яких вони бачать. Але мені потрібно тобі дещо терміново сказати. Це може врятувати тобі життя, доню.

Я дивилася на маму так, як ніколи в житті. Я зрозуміла, що потрібно обов'язково послухати, що вона скаже.

— Дивися, донечко. Той гуркіт, який ти почула у підвалі... це дійсно визволилася та маска... — мама важко зітхнула. — Ти молодець, що втекла. Бо якби ти затрималася хоча б на хвилину, ти могла б уже померти.

«Що? Померти?» — подумала я. Я думала, що вони просто переслідують мене.

— Доню, вони багато можуть. Ти ще просто багато чого не знаєш. Так от, я хотіла тебе вберегти. Сьогодні тато має приїхати з роботи о шостій вечора. Але йому не можна приїжджати так рано, тому що в його машині закладена вибухівка, яку встановила Марія.

— Що?! Яка ще вибухівка?! Мамо, що ти верзеш? І взагалі, можливо, це навіть не ти, а просто мої галюцинації! Чому я маю тобі вірити, що моя сестра хоче підірвати свого ж батька? Ти верзеш якісь нісенітниці!

— Єлизавета, послухай, будь ласочка. Потрібно, щоб він приїхав не машиною додому, а автобусом. І скажи йому, щоб зараз забрав із машини все, що йому потрібно, і залишив її там. Бо рівно о шостій вечора вона підірветься.

Я подивилася на дух мами вже здивованим і переляканим поглядом. Тоді я не знала, що робити. Я хотіла вже позбутися всіх цих створінь, які з'явилися в моєму житті.

Я хотіла ще дещо запитати у мами про наші сімейні таємниці, але щойно я збиралася це зробити, побачила, що її вже немає.

Я гукала її, бігала, шукала, але, на жаль, вона вже зникла.

Тоді Полі підійшла до мене та сказала:

— Поїхали. Тобі ще потрібно батькові дзвонити й врятувати йому життя. Чи це правда, чи неправда — але ти ж не хочеш, щоб він помер?

Я послухала Полі й зрозуміла, що дійсно ризикувати не потрібно.

Ми швидко сіли в машину та приїхали додому. Там уже було наче тихо й спокійно. Не було ніяких привидів — поки що.

Я швидко зателефонувала татові. Йшли гудки — довгі, дуже довгі. На годиннику вже була 17:36, а він не відповідав.

Дзвонячи йому вже разів десять, я зрозуміла, що мені негайно потрібно їхати туди, чого б мені це не коштувало.

Уже коли я їхала, я зрозуміла, що за весь цей рік дуже полюбила тата і точно не хочу так його втрачати.

Тоді я натиснула на газ на повну, і ми їхали майже під двісті.

Кожну хвилину я дивилася, котра година.

17:40.

17:51.

І ось я приїхала о 17:55.

Я швидко побігла до офісу. Я шукала його скрізь, але його ніде не було.

Коли вже була 17:58, Полі гукнула мене на вулицю. Я швидко побігла за нею й побачила, що тато вже сів у машину.

Я розуміла, що просто фізично не встигну добігти з іншого кінця вулиці до нього.

Я вже кричала: