Відлуння у порожньому будинку

Холод повільно прослизав крізь одяг, підбираючись до самого серця. Я стояла в темному коридорі, затамувавши подих, і відчувала, як за моєю спиною чиєсь важке, чуже дихання буквально торкається моєї шиї. Розум кричав: не обертайся, тільки не обертайся! Сціпивши зуби, я змусила себе повільно ступити крок убік своєї кімнати, відчуваючи, як те щось мовчки повторює кожен мій рух, ступаючи слід у слід.
Коли я нарешті дісталася ліжка й впала на нього, обійнявши Полі, її тепле хутро здалося єдиним порятунком у цьому світі. Я не зімкнула очей до самого світанку, прокручуючи в голові кожен крок ритуалу: джерельна вода, четвергова соль, розторопша, ключ... Ми ж зробили все точно так, як було написано в книзі! Батько був поруч, він керував усім. Як це створіння змогло повернутися? Чому воно знову тут?
О восьмій ранку мене здолав важкий, тривожний сон без сновидінь. А коли я прокинулася об одинадцятій — у будинку панувала мертва тиша. Полі поруч не було.
Перелякана, невиспана, я вибігла на вулицю й побачила, як Полі безтурботно бігає за метеликом. Коли вона розповіла, що Віктор і батько роз'їхалися по справах, а на мої нічні страхи заявила, що прокляття, схоже, висить і над цим новим будинком, усе всередині мене перевернулося.
Дзвінок рієлторці нічого не дав, крім ще більшої тривоги та роздратування. А коли о другій годині приїхав батько й за обідом зізнався, що цей будинок колись належав йому з мамою і вони теж робили тут потойбічні речі... пазл почав складатися у жахливу картину.
— Я не думав... що ми тут зробили щось настільки серйозне... що це прокляття залишиться тут... От чорт... — тільки й встиг вимовити тато.
І в цю мить двері в будинок повільно, з мерзенним рипінням прочинилися самі собою. Зсередини дихнуло морозним холодом, а з темряви коридору на нас дивилося щось невидиме, але відчутне.
— Сиди тут! Я сам перевірю, — суворо сказав батько, схопивши мене за руку, і зник у прорізі дверей.
Я висиділа надворі рівно десять хвилин. Тремтячи від страху й нетерпіння, я рушила за ним. На першому поверсі було тихо, як у могилі. Але тільки-но я ступила на сходи другого поверху — з горища пролунав страшний грохіт.
Я видерлася туди й заніміла: двометрова потвора у жовтій паранджі з чорними плямами та з червоними очима під маскою тисла батька до підлоги. Врятував нас швидкий ритуал — сливове вино, часник і срібна шпилька, яку я встигла схопити на кухні. Потвора зникла, а на підлогу з гуркотом упала прабабусина маска.
Але радість була передчасною. Батько зізнався: ритуал із вином лише тимчасово вибив демона. Щоб запечатати його, ми спустилися в підвал, де батько відкрив потайну нішу за стелажем із банками й закрив маску у важку залізну скриню на ключ.
— На якийсь час це її втримає... але нам треба знайти щоденник прабабусі й спалити її назавжди, — сказав він.
Ми піднялися на кухню, і в ту ж секунду згасло світло. З боку сходів почувся той самий шурхіт важкої, брудної тканини по дерев'яних сходинках...
Налякана тим, що все повторюється, я раптово побачила перед собою її — свого двійника. Двійника, який з'явився ще 10 років тому у моєму сні! Вона стояла в темряві, виглядаючи як я у 16 років, занедбана, зі зловісною усмішкою.
Розуміючи, що це істота, яка хоче затуманити розум моїм рідним, я крикнула батькові, щоб він негайно сідав у машину й тікав. А сама залишилася з нею сам на сам.
Вона говорила моїм зламаним голосом, звинувачуючи мене в тому, що я покинула її там одну. Її тінь жила власним життям, відриваючись від стін. А потім вона різко зникла... й опинилася прямо за моєю спиною.
Холодні пальці стиснули мою шию. Рука піднялася сама — чужа, неслухняна.
— Не слухай її! Вона вже лізе всередину! — загарчала Полі, кидаючись на допомогу. — Єлизавето, борись!
— Ти вже не керуєш, — прошепотів двійник мені прямо у вухо, і крижана темрява почала заливати мою свідомість...

Полі, не вагаючись ні секунди, стрибнула прямо мені на груди. Її відважний, дзвінкий гавкіт розітнув густу темряву, а з її пащі вирвався спалах сліпучого сріблясто-білого світла. Це світло вдарило прямо в холодні пальці, що стискали мою шию, і ззаду пролунав дикий, отруйний вереск мого двійника.
Хватка миттєво ослабла. Я важко впала на коліна, жадібно ковтаючи ротом повітря, яке пекло легені, наче вогонь. Моя рука, яка тільки-но піднімалася проти моєї волі, знову стала слухняною.
— Єлизавето, не піддавайся її голосу! — заричала Полі, стаючи передо мною й вириваючи з темряви сяючий бар'єр. — Вона годується твоєю провиною та страхом! Ти її не залишала, це вона — лише тінь, яку залишив демон!
Двійник від сахнулася до стіни. Її обличчя викривилося у страшній гримасі люті, а сліди від срібного світла Полі диміли на її занедбаній одежі.
— Ти думаєш, що зможеш прогнати мене цим цуценям?! — засичала вона, і її голос став схожим на тріск сухого гілля. — Ти забула, звідки взялася ця маска? Забула, чому твоя прабабуся запечатала її?! Твій батько не все тобі розповів!
У цей момент із підвалу пролунав страшний, глухий гуркіт. Залізна скриня, у яку ми кілька хвилин тому закрили маску, з силою здригнулася — звук був такий, ніби хтось ізсередини лупив по залізу важелезним молотом.
Будинок знову заходив ходуном. Двійник зловісно засміялася, повільно розчиняючись у густій темряві коридору:
— Воно виходить, Єлизавето... І цього разу воно забере не лише тебе, а й усіх, кого ти називаєш сім'єю!
Світло на кухні мигнуло й тріснуло, а з боку сходів до підвалу почулося швидке, важке тупотіння.
Я схопила Полі на руки й міцно притисла до себе. Ми залишилися в темному будинку самі, а з підвалу вже виривалося щось, що більше не боявся ні вина, ні часнику...