Ключ захисту

Батько не хотів розповідати подробиці, тільки сказав:

— Давай її перенесемо це на пізніше, давай зараз будемо розбиратися з цим і думати, що робити далі. У нас немає часу на сімейні архіви, доню.

​Він кивнув на підлогу, де лежала маска. Без свого жахливого господаря вона виглядала майже жалюгідно — шматок старого потемнілого дерева, обтягнутий сухою шкірою, з порожніми очницями, які ще хвилину тому палали кривавим вогнем. Але повітря навколо неї все ще вібрувало від нудотного солодкуватого запаху сливового вина, змішаного з гострим духом часнику. Мені здавалося, що дерево досі тихо потріскує, ніби воно було розпечене зсередини тим червоним сиянням.

​— Ми не позбулися його, так? — мій голос прозвучав набагато тонше, ніж мені б хотілося. Руки все ще ходором ходили. Я міцніше стиснула в кулаці срібну шпильку, яка вже встигла боляче впитися в долоню, залишаючи гострий слід.

​— Ти лише вибила його з нашого виміру. Тимчасово, — батько нарешті змусив себе підійти ближче. Його кроки були важкими, наче ноги налилися свинцем. Він дістав з кишені стару носову хустку і, обережно, наче торкаючись отруйної гадюки, підняв маску з підлоги. — Ритуал з вином — це як засув на дверях. Але якщо замок зламаний, у двері ломитимуться знову і знову. А прабабусин замок, схоже, остаточно розсипався від старості. Нам потрібен підвал. І негайно. Поки воно не оговталося від срібла і не спробувало повернутися назад.

​Спускатися в підвал після всього пережитого було чистим мазохізмом. Кожен крок по дерев’яних сходах відгукувався зрадницьким, гучним рипінням, від якого серце щоразу підстрибувало до самого горла. Раніше цей підвал здавався мені абсолютно звичайним, нудним місцем для зберігання закруток, банок і старого мотлоху. Тепер же, коли я дізналася, що в наших жилах тече якась таємнича сила і магія, кожен темний куток, куди не діставало світло, здавався підозрілим і ворожим.

​Батько впевнено підійшов до дальнього стелажа з банками варення. Він просунув руку глибоко за одну з великих банок, намацав щось у стіні, і почулося сухе, металеве клацання. Я здивовано розплющила очі: частина важкого дерев'яного стелажа м’яко, без жодного шуму відійшла вбік, оголюючи приховану нішу в старій цегляній стіні. Усередині тієї ніші стояла невелика, але дуже масивна скринька, оббита потьмянілим від часу залізом. Вона виглядала так, ніби лежала там не одне десятиліття.

​— Клади сюди, — скомандував батько, його голос лунав лунко в тісному просторі підвалу.

​Він обережно опустив маску, загорнуту в хустку, всередину скриньки. Потім закрив важку кришку й витягнув з-під сорочки масивний, старовинний ключ, який висів у нього на шиї на міцному шнурку. Тато вставив ключ у замкову щілину й повернув його. Звук замка, що заклацнувся, пролунав у тиші підвалу як гучний постріл, змусивши мене здригнутися. Тільки тепер, придивившись у тьмяному світлі лампочки, я помітила, що на кришці скриньки були викарбувані дивні, переплетені символи й знаки. Я вже бачила їх колись — мигцем, у старих прабабусиних щоденниках, які мені суворо забороняли навіть брати до рук, не те що читати.

​— І це все? Воно там утримається? — запитала я, витираючи тильною стороною долоні холодний піт, що виступив на чолі.

​— На якийсь час — так. Але скринька — це не вихід. Її колись створювали для дрібних сутностей, для захисту від зглазу чи дрібних духів, а не для… цього, — батько втомлено опустився на стару дерев’яну скриню, що стояла поруч. Обличчя його в жовтавому світлі єдиної лампочки здавалося сірим і неймовірно постарілим за ці кілька хвилин. — Нам потрібно думати, як знищити її назовсім. Я сам не знаю всіх тонкощів, прабабуся не все встигла мені передати. Багато речей тримали в секреті... Але сила в твоїх жилах сьогодні прокинулася, ти підросла, і воно відчуло цей сплеск. Твій ритуал спрацював так швидко і точно лише тому, що в тобі живе її кров. Та сама сила, яка колись загнала цього монстра в маску.

​— Значить, якщо я — причина, то я маю це й закінчити, — твердо сказала я, хоча всередині все стискалося від первісного жаху. — Нам треба піднятися в кімнату й перевірити старі прабабусині записи. Можливо, там є якась конкретна відповідь. Як знищити цю маску раз і назавжди?

​Батько мовчки кивнув, підвівся і сховав ключ назад під сорочку. Ми почали підніматися назад на перший поверх. Кожен крок угору здавався неймовірно важким, ноги ніби не слухалися. Я весь час оглядалася через плече назад у темряву підвалу, очікуючи, що залізна скриня в кутку ось-ось трісне, і звідти знову вирветься той страшний двометровий силует у жовтій паранджі з червоними очима.

​Коли ми нарешті зайшли на кухню, там панувала гнітюча, майже мертва тиша. На столі все ще спокійно стояли залишки нашої вечері, нагадуючи про те, яким звичайним, простим і безпечним було життя ще якихось п'ятнадцять хвилин тому, до того, як загриміло на горищі. Тато відразу підійшов до вікна і щільно прикрив фіранки, наче боявся, що хтось або щось із вулиці може зазирнути крізь скло всередину будинку.

​— Потрібно знайти її щоденник, — дуже тихо сказав він, дивлячись кудись повз мене, на стіну. — Він має бути в старій шафі на другому поверсі. Якщо прабабуся змогла запечатати демона, там точно є інструкція, як розірвати цей зв'язок назавжди і спалити маску без наслідків.

​І в ту ж саму секунду, як він вимовив ці слова, по всьому будинку з гучним тріском згасло світло. Електрика просто зникла. Кухня миттєво занурилася в глибокі, густі й холодні сутінки. Навіть повітря навколо наче стало густішим.

​Я завмерла на місці, боячись зробити бодай вдих. З коридору, який вів прямо до сходів на другий поверх, раптом почувся дивний, ледь чутний звук. Це не був гуркіт чи тупіт. Це був повільний, важкий, шурхотливий звук по дереву... Наче хтось дуже повільно волочив за собою довгу, важку і брудну тканинну паранджу, крок за кроком спускаючись зі сходів прямо до нас у темряву.