Дім із минулого

Того вечора я вперше засинала без страху, як немовля, знаючи, що жахливий кошмар нарешті скінчився і попереду на мене чекає лише хороше. Більше не треба було щохвилини озиратися й тремтіти від думки, що життя може обірватися будь-якої миті.

Проте посеред ночі цей ідеальний спокій розірвав дивний, ледь чутний звук, що доносився з коридору. Здригнувшись, я розплющила очі, намацала ногами капці й тихо, наче тінь, рушила на цей шурхіт.

У будинку панувала повна темрява й абсолютна тиша, але інтуїція підказувала: хвилину тому тут хтось був.

Я заспокоїла себе в думках і тихо видихнула: — Усе вже добре… не накручуй себе… більше немає тих демонів…

Як тільки я обернулася, щоб іти до своєї кімнати, я відчула, як хтось стоїть прямо за моєю спиною…

У цей момент холод повільно розлився по всьому тілу.

Я пам’ятала те правило — обертатися не можна.

Тому я просто видихнула і повільно пішла у свою кімнату, відчуваючи, що те щось прямує прямо за мною.

Я лягла у ліжко і вже не бачила його.

Я міцно обійняла Полі, і до ранку не могла заснути, бо хвилювалася через те, що, можливо, наш ритуал не спрацював. Я прокручувала в голові всі думки: як це могло статися, якщо ми все робили за книгою? Батько був поруч і знав, як правильно…

Як воно могло повернутися… ну як?..

Десь о восьмій ранку я заснула від безсилля та страху.

Прокинулася я об одинадцятій, коли в домі була повна тиша. Полі не було біля мене.

Я встала з ліжка — уся невиспана, важка, наче чужа. Пішла на кухню попити води й водночас кликала Полі, але вона не відгукувалася.

Я вийшла на вулицю і побачила, що Полі бігає за метеликом.

— Полі, чому ж ти мене не розбудила раніше? І де всі? Вони вже поїхали на роботу? — запитала я.

— Так, вони вже на роботі. Віктор поїхав ще о шостій, бо був виклик, а твій батько — на якийсь корпоратив, — відповіла Полі.

— Зрозуміло… Полі, а ти нічого не чула вночі? Бо я почула якийсь шурхіт у вітальні. Але коли прийшла — там нікого не було. А коли вже хотіла йти в кімнату… відчула, що хтось ніби стоїть за мною…

— Ой-ой… ти це серйозно? — сказала Полі.

— Так. Я з таким не жартую, ти ж знаєш.

Полі подивилася на мене серйозно і водночас налякано.

— Ми ж переїхали в новий будинок, правда ж?

— Ну так…

— Я цього дуже боялася… і ніяк не могла сама перевірити… Але, на жаль, воно, скоріш за все, теж тут є…

Я здивовано подивилася на Полі.

— Як це — воно тут теж є? Ми ж провели обряд, щоб воно зникло! Не може бути… ні, ні, ні… ти брешеш…

— На жаль, моє сонечко, не брешу… Тут потрібно з’ясувати, хто тут жив і чому саме цей будинок здавався таким дешевим…

Я вже була налякана і швидко набрала рієлтора, яка здала нам цей будинок.

— Доброго дня, це вас турбує Єлизавета Ковальєро. Ми у вас нещодавно зняли будинок поблизу набережної, пам’ятаєте?..

— Так, пам’ятаю. Від мене щось хочете? — сказала вона противним голосом.

Я не хотіла з нею говорити, але все ж запитала: — А хто жив раніше в цьому будинку? Просто цікавлюся.

— А що, вас щось не влаштовує? Ми можемо змінити будинок, якщо хочете, але це буде коштувати на кілька тисяч більше.

— Та ні, все добре… просто цікавлюся.

— Ну добре… спробую щось віднайти.

Я поклала слухавку і пішла готувати сніданок. Живіт уже давав про себе знати, та й Полі сказала, що тато приїде о другій.

Готуючи, я не могла перестати думати про ніч і дивну поведінку рієлторки.

Тато приїхав.

Я приготувала молоду картоплю з тушкованим м’ясом і накрила на вулиці.

— Дякую за обід, доню, — посміхнувся він.

Я сіла поруч, але майже не їла.

— Дуже смачно, — сказав тато.

— Тату… а ти не знаєш, хто раніше жив у цьому будинку?

Він трохи замовк.

— Знаю. Ми тут жили… з твоєю мамою. Це був наш будинок. Я його купив. Але після розлучення продав… тут занадто багато спогадів. Я досі сумую за нею… але вже нічого не повернути. Тому поки що ми будемо жити тут.

Я здивувалася: — Справді?.. У вас дуже гарний смак…

Я помовчала, а потім тихо запитала: — А ви тут нічого… такого не робили? Потойбічного?

— Та ні… хоча… робили. А що сталося?

Я розповіла йому все.

Тато різко змінився в обличчі.

— Я не думав… що ми тут зробили щось настільки серйозне… що це прокляття залишиться тут… От чорт…

Я вже хотіла щось сказати, але в цей момент…

з будинку почувся тихий, протяжний звук.

Наче хтось повільно провів нігтями по стіні.

Ми з татом переглянулися.

— Ти це теж чуєш?.. — прошепотіла я.

Він нічого не відповів.

Лише різко встав із-за столу.

І в цю ж секунду двері в будинок… самі по собі повільно прочинилися.

Зсередини повіяло холодом.

І мені здалося…

що в темряві коридору хтось стоїть.

І дивиться прямо на нас.