.

Вечір поступово опускався на зелену долину у центрі якої розташувалося акуратне місто.  Більше сонце вже занурювалося у хмари на обрії, а від меншого білі споруди міста поступово набирали ніжно бузкового кольору. Яскравішали кристали вмуровані у стіни будівель, таємничо зблискували кольорові вікна, все насиченішим ставав аромат квітів, яким було прикрашено все на честь свята Дзеркальної ночі.

Юна Мохтоб йшла вулицями пританцьовуючи під музику, що огортала місто. В такт веселим мелодіям гойдалося листя на деревах, квіткові гірлянди, співали птахи та, здавалося, навіть перші зорі на небі підморгували у ритмі тієї музики. На честь свята, яке відзначається раз на п’ятдесят років, місто завжди відвідував великий музикант – Зефір з роду вітрів. Бабуся розповідала дівчинці, що його мелодії здатні розбудити життя серед пустель. Мохтоб вірила, але в першу чергу ця музика нагадувала про маму, яка два роки тому відправилася за веселкову межу. Маму, в присутності якої світ завжди здавався неймовірно прекрасним, а всі негаразди не вартими уваги.

Дорожнє листя м’яко стелилося під ноги дівчини, яка захоплено вдивлялася у підсвічений малим та останніми променями великого сонця туманний візерунок, котрий поступово формувався у небі над містом. Скоро той візерунок мав перетворитися на магічні дзеркала, на честь яких і назване свято.

Мохтоб багато чуло про це свято від бабусі. Дзеркальна Ніч, це ніч, коли над їх містом проявляються три дзеркала, що поєднують їх світ з іншими, спорідненими світами. Ніч, коли кожен може крізь власне відображення зазирнути за веселкову межу, побачити інші світи, загадати бажання і, можливо, повернути когось додому. Мохтоб мріяла повернути маму. Так, бабуся їй розповідала, що мама мала відправитися до іншого світу, щоб допомагати сміливим воїнам перетинати межі світів. Мохтоб, звичайно, пишалася мамою і мріяла колись стати такою ж, але… Але значно більше вона хотіла, щоб мама повернулася. Щоб вони знову, як колись, літали над синіми горами, кришталевими озерами, годували оленів у Великому лісі… Бабуся казала, що, якщо зорі зійдуться правильно, то Дзеркальна ніч може виконати всі бажання, але чомусь не сказала, як вмовити ті зорі правильно зійтися саме для повернення мами.  

Мохтоб помітила своє відображення в одній з дзеркальних стін будинків і на мить зупинилася, вдивилася. Бабуся зранку їй казала, що вона дуже схожа на маму. Такі ж великі сині очі, блискуче світле волосся, акуратні риси обличчя, внутрішня сила. Про силу то вона гарно пожартувала… Мама — то уособлення грізної, нестримної сили й краси, що здатні подолати найсильніший буревій, а Мохтоб нагадувала тендітну пташку, яку здує перший же порив вітру. Дівчинка невдоволено тріпнула головою, від чого по її худеньких плечах розсипалася хвиля волосся. Зітхнула. Поправила жовто-блакитний вінок на голові, розправила святкову білу сукню, з їх родинною блакитною вишивкою та розчаровано тріпнула акуратно складеними, ще слабкими для повноцінного польоту, вкритими лазуровим пір’ям крилам. Ні, до мами їй далеко. Та й крила у мами глибокого синього кольору і такі сильні, що можуть підняти хвилі на озері. І нехай бабуся каже, що іноді й крила метелика можуть змінити світ, Мохтоб мріяла швидше вирости та перетворитися на справжню сильну валькірію, яка здатна носити воїнів між світами.

— Привіт, Мохтоб. А можна у тебе можна попросити пір’їну на сьогоднішнє свято? — раптом пролунало поряд і дівчина рвучко розвернулася. За її спиною стояв їх сусід Анзур, який роздивлявся її крила примруженим поглядом.

— Щоб потім її знайшли у скарбниці замість коштовної прикраси? Звичайно ні! — обурено підняла голову дівчинка. Анзура вона знала з дитинства. Він був значно старший за неї і відомий жартівник, від якого частенько потерпали молоді валькірії. Якось, випросивши пір’їнку однієї з найкрасивіших юних валькірій, він підклав її головному скарбнику, замість королівської діадеми.  Скандал тоді був неймовірний. Але довести, що то його рук справа так і не змогли. Анзур мав надзвичайні здібності та був настільки вправний, що, бабуся казала, здатен непомітно підмінити хвоста у ящірки.

— Що ти, пір’їну блакитної валькірії, я б на жодну коштовність не проміняв, — мотнув головою Анзур.

— Звичайно. Важко проміняти те, чого не маєш, — тріпнула плечем Мохтоб, намагаючись імітувати манеру бабусі, яка чомусь його недолюблювала.

— Це якраз дуже легко. А от навчитися оцінювати пропозиції, то наука складніша. Думаю ми ще повернемося до цього питання, — зблиснув усмішкою юнак, розвернувся та невимушено попрямував до площі, де всі збиралися на свято.

Мохтоб провела його розгубленим поглядом. Анзур був з роду безкрилих, але спадковим магом з відомої родини. Високий, худорлявий, трохи незграбний на вигляд, він вмів бути, як фантастично непомітним, так і центром уваги (особливо, коли влаштовував у своєму маєтку великі вечірки). А ще славився уїдливими жартами, витівками та любов’ю до ризику. Мохтоб його трішки побоювалася, хоч особисто над нею він ніколи не жартував. Але це питання про пір’їну було дивним. Наче жарт, але одночасно й не схоже на жарт. Попросити таке у валькірій можна або щоб продемонструвати всім, що дівчина віддає хлопцю свою прихильність (і Мохтаб ду-уже сумнівалася, що Анзур планував відкрити список її залицяльників), або щоб пірнути у дзеркало. Але навіщо це Анзуру? Невже правду кажуть, що він закоханий у Хільду, яка пішла з мамою Мохтаб?

Міркуючи, дівчинка попрямувала за Анзуром та скоро вийшла на головну площу де вирував строкатий натовп. Навколо трьох зелених пагонів, що нестримно тягнулися вгору, формуючи з листя безліч невеликих сходів, якими пізніше підійматимуться до дзеркал мешканці міста, шикувалися учасники святкових змагань. Під центральним пагоном на великому строкатому листі сидів Зефір, який грав одночасно на кількох музичних інструментах. Неподалік від нього мешканці змагалися у влучному метанні ножів, стрибках, вправах на силу, а над площею карколомно носилися юні валькірії, демонструючи яскраве, старанно начищене пір’я своїх крил. Трохи далі прогулювалися старші мешканці, а навколо сивобородого ілюзіоніста весело носилися діти, намагаючись зловити магічних метеликів, які у руках перетворювалися на солодощі. Мотхоб спіймала й себе на бажанні вхопити одного з солодких метеликів, але потім нагадала собі, що вона вже майже доросла і попрямувала до компанії старших дівчат, які ще не брали участі у святкових польотах. Музика, сміх, веселощі, аромат фіалок та бузку, спалахи святкових кристалів, дзвін тисяч срібних та скляних дзвоників, які були розвішані навколо площі,  жарти, азарт змагань, очікування дива, все це швидко вивітрило з голови Мохтоб думки про Анзура.