Поезії

«Дзеркала й маски часопростору» - частина 3

Поезії журналу СЧ №117

Вірш Івана Потія «Із серії "ПРО..." Про Час» через поєднання філософської іронії та поетичного естетизму природи висвітлює тривоги сучасної людини, яка опинилася у вирі невпинного часу. Починаючись із мотиви марної погоні за часом, де тіло й фізична реальність не встигають за прагненнями душі, твір переходить до живописного весняного пейзажу. І це нагадує про цінність простих речей, живого зв'язку із землею та гармонії природи. У контексті сьогодення, сповненого хаосу та нестабільності, фінальні рядки вірша звучать як античний маніфест душевного імунітету:

А життя плете тенета,

Зле закінчується гра та...

Сила - в мудрості Сенеки,

І у спокої Сократа!

Бути мудрим - так не просто,

Але пробувати треба.

Це - не мірятися зростом,

А рости, ачей - до НЕБА!

Так заклик, спираючись на античну мудрість Сенеки та спокій Сократа, показує, що єдиний спосіб подолати невблаганний час — це внутрішнє духовне зростання, спроба піднятися над плинністю буття та зберегти людську гідність… Те, чого нині багатьом з нас так невистачає…

Вірш Марини Чиянової «Сум за знаннями» — як болісна інтелектуальна елегія. Вона в контексті сучасності резонує гірким діагнозом культурній та духовній кризі суспільства. Соціума затопленого хвилею вульгарності, примітивізму й поверховості. Короткий текст змальовує тугу освіченої людини за високим словом, автентичною культурою та живим натхненням у часи, коли майбутнє здається хиткою примарою, а мовне середовище нівелюється покручами й втратою глибоких сенсів…

І тихо ти у них перепроси

За стежку мови, покручем сповиту,

За згаяне без рим та ритмів літо,

І за зневіри очевидний шквал,

Або за те, що зрадив Ідеал?

Водночас твір не занурюється у суцільний песимізм… Через мотив провини за зраду високих ідеалів поетеса підводить читача до надієдайного фіналу… І тут народження «нових апостолів» і плач немовляти символізують неперервність людської історії. І світить ще відродження святинь у свідомості нових поколінь та вічну здатність духу до самовідновлення попри всі зневіри й вагання.

Так трагізм, позбавлений героїзму, переходить  у завершений відчай… А звідти — у сподівання. Майже за Лесею Українкою… Без надії сподіваюсь…

Коли трагізм позбавлений зовнішнього пафосу чи титанічного героїзму, він стає тихим, побутовим і від того ще глибшим. Здається, що відчай сягнув своєї межі й виходу немає — але саме в цій точці абсолютного дна й зароджується ірраціональне, майже метафізичне сподівання.

Плач немовляти наприкінці її вірша — це, здається, те саме «без надії сподіваюсь»: коли немає раціональних підстав для оптимізму в знівеченому світі, але саме життя через нове покоління заперечує зневіру й продовжує свій рух до світла, перпендикулярно…

Вірш Катерини Киричук «Так буває…» розкриває сучасну травму особистісної та сімейної кризи. А показ дано через пронизливу метафору Чорнобильської катастрофи.  Саме так зруйновані людські взаємини уподібнюються до Зони відчуження. Автор філігранно простежує, як почуття, яу джерела тепла та безпеки, перетворюються на руйнівну «радіацію»… Так залишкова токсичність та отруєна порожнеча, подібні до вимерлої Прип’яті чи похованого Рудого лісу.

І у серці твоєму судин лабіринт, наче вулиці мертвої Прип'яті,

Ані сміху, ні співу, ні танців, ні мрій - обезкровлені, обездолені.

Серце пусткою стало, і ти в нім одна. Меблі винесли. Шибки вибиті.

На стіні календар. Ніби квітень, весна, а в тобі - тільки спогади зболені.

У контексті сучасності, коли українське суспільство щодня проживає масштабні зовнішні й внутрішні катастрофи, цей твір болісно резонує з відчуттям емоційного вигорання… Стану, коли втрачається спільна мова та спроба «звести саркофаг» над тим, що вже неможливо врятувати… Але водночас він дає чітке усвідомлення: іноді єдиним способом вижити й зберегти людську сутність серед руїн є вчасне дотримання безпечної дистанції…

Так закінчений відчай переростає в закінчену жорстокість перспектив… І, це не лозунг, а, нажаль, діагноз…

Це справді дійсний діагноз людським взаєминам, коли катастрофа стає непереборною фактурою буття, а єдиною перспективою залишається жорстока й холодна самоізоляція задля збереження залишків життя…

Ця тема простежується і наступним автором.

Так вірш Ольги Номерчук «Зимова (при)казка навиворіт» через деконструкцію класичного казкового сюжету Андерсена змальовує непомітне, але безповоротне зародження внутрішнього відчуження між близькими людьми. Зима постає не просто як пора року, а як тиха, підступна сила… І сила ця заморожує почуття вже в момент їхньої найвищої гармонії… Так, як непомітно підкидано крижину байдужості в душу Кая…, а можливо, й Герди.