Розділ II

Прокинувшись після нестерпної агонії, дівчина спробувала роззирнутися, намагаючись зрозуміти, де опинилася. Вона відчувала страх і розгубленість через непроглядну темряву, що оточувала її. Спочатку їй здалося, що вона померла, але здатність бачити поступово поверталася. З часом у приміщенні почали проявлятися обриси речей: світло свічок на канделябрах, комод, шафа, і вікно, крізь яке здавалося, можна було побачити вулицю. Відчинена кватирка впускала всередину холодний вітер, який ніс із собою нотки припиненого дощу. Раптово скрипнули двері, і дівчина перевела погляд у той бік. Перед нею з'явився силует із жовто-помаранчевими очима та котячими вухами кольору цинамон.

— Прокинулася, — схвильовано промовив Сальвадор, котрий поставив маленький канделябр на розкішний комод і підстрибнув на стілець, що стояв біля ложа. — Як ви почуваєтеся, міс?

— Де я? — запитала дівчина слабким голосом.

— Ви вдома в пана Доктріана. Це він вас врятував. Ні, не вставайте, — швидко сказав Сальвадор, помітивши спробу постраждалої підвестися, і жестом вказав, щоб вона лягла назад. — Вам необхідний спокій. Прошу, дотримуйтеся інструкцій господаря, — гігантські, бурштинові очі спалахнули блискавкою зі спогадів. Дівчина відчула різкий біль у голові, що змусило її скривитися. Сальвадор помітив це.

— Щось не так? Що з вами?

— Голова... Болить.

— Ох, ох, — стурбовано простогнав Сальвадор. Він захвилювався, схопившись лапками за свої пухкі щоки. — Я зараз покличу господаря, — зістрибнувши зі стільця на килим, котячий силует швидко зник за дверима.

Залишившись на самоті, дівчина намагалася згадати, що сталося кілька годин тому. В її свідомості спливали уривки спогадів: шум дощу, сльота під ногами, холодний вітер, що обливав її з голови до ніг. Вона пам'ятала, як бігла, намагаючись утекти від чогось страшного. І коли нарешті здавалося, що вона втекла, її пам'ять обірвалася. Але вона чітко згадала холодний дотик і заспокійливий голос, який зігрівав її зсередини. І очі... ті лякаючі, але стурбовані очі, що дивилися прямо в душу, поки вона стікала кров'ю в руках загадкової істоти. Як могло статися, що саме ця істота врятувала її життя? Раптом скрипнув паркет і на порозі з'явився Доктріан.

— Добрий вечір, — тихо привітався він, майже пошепки. Плавно пройшовши вглиб кімнати, він сів на стілець біля ліжка, уважно стежачи за її реакцією. — Як ваше самопочуття? Сальвадор сказав, що вам погано.

— Я.... — дівчина спробувала сфокусуватися, але нічого не виходило. — Голова просто розколюється, — вона заплющила очі й сильніше притиснулася до подушки.

— Чи відчуваєте ви нудоту? Слабкість або сонливість? — його голос був заспокійливим, протискуючись крізь неприємний дзвін у вухах.

— Води...

— Я зрозумів. Сальвадоре! Теплої води та сироватку від болю!

— Буде зроблено, хазяїне!

Доктріан сумно зітхнув, побачивши, як дівчина, здавалося, боїться його погляду, ховаючи свої очі, сповнені відчаю і жаху. Вона тремтіла від болю і стискала руками ковдру, намагаючись знайти хоч якусь втіху в її теплі. У цей момент до кімнати вбіг Сальвадор, швидко передавши господареві склянку води та пляшечку з рідиною і травами. Після цього він без зайвих слів залишив приміщення, щоб не заважати. Доктріан розчинив кілька крапель ліків у склянці води. Потім, підійшовши до ліжка, він обережно схилився над дівчиною. Вона боязко розплющила очі й побачила його обличчя — воно було таким блідим, наче перший сніг, а бурштинові очі дивилися на неї з тією ж самою стурбованістю, як і в екіпажі.

— Випийте, — мʼяко промовив Доктріан, підставляючи склянку до губ дівчини. Вона насторожено пригорнулася, і приємна прохолода води зволожила сухе горло. — До дна, — додав лікар, спостерігаючи, як пацієнтка п'є. Нарешті склянка спорожніла.

— Дякую, — низьким голосом прошепотіла вона, відвертаючи голову в бік вікна. Її запаморочення почало відступати, а біль повільно вщухала. — Навіщо ви мене врятували?

— Я лікар, і це моя робота, — відповів він з суворою ніжністю. — А зараз вам потрібен спокій, — голос Доктріана був заспокійливим, але водночас в ньому відчувалася м'яка наполегливість, яка немов змушувала дівчину слухати його. Вона все ж таки наважилася знову подивитися в бік лікаря.

— Я не хочу спати, — прошепотіла вона, вловлюючи кожне його слово.

— Сальвадоре! — Доктріан підвищив голос, не відводячи погляду від дівчини. — Принеси снодійного і простеж, щоб міс Перрайн заснула.

— Одну хвилину, хазяїне! — почулося з-за дверей.

— Як ви... — очі дівчини розширилися від подиву.

— Поговоримо вранці, — м'яко, але твердо відповів Доктріан, підводячись з місця і крокуючи до дверей. — На добраніч, міс Перрайн, — вона спостерігала, як він зник за дверима, відчуваючи дивне поєднання страху й вдячності, перш ніж повільно дозволити собі піддатися впливу ліків, що почали діяти.

~

Міс Перрайн прокинулася від гуркоту каструль і сковорідок, що доносився знизу, і відразу ж звернула увагу на високу білу стелю над головою. Приміщення було добре освітлене денним світлом, яке пробивалося крізь важкі кремові штори, що прикривали вікна. Повітря виявилося просоченим воском і дубом. Кімната, де вона опинилася, виглядала розкішно: ніжно-зелені шпалери з геральдичними візерунками, витончені тумбочки, масивний комод зі згаслим свічником на ньому, а в кутку — високе дзеркало, накрите тканиною, і світло-коричнева ширма. 

Дівчина відчула, як її голову здолало різке запаморочення, але вона зібралася з силами й сіла на ліжку. Враз вона усвідомила, що перебуває в спідній білизні, і це викликало в неї неабиякий шок. «Хто мене роздягнув? І де мої речі?» — ці питання тривожили її, але вона знала, що потрібно якомога швидше покинути цей дім. Почекавши, поки запаморочення трохи вщухне, вона обережно встала з ліжка, вдягнула бавовняні шкарпетки та свої, на диво, чисті туфлі чоловічого крою. Роззирнувшись, вона підійшла до вікна і трохи відхилила штори, щоб впустити більше світла.