Розділ I

1021 рік, шістнадцятий день, другого місяця Фініса

Дзвін, що лунав з-під куполів собору «Сакрального Двулока», пролунав всьоме, сповіщаючи початок неминучого вечора. Люди, почувши дзвін, здригнулися. Щойно пробивала сьома година, вони миттю поверталися по домівках, хтось шукав притулок у церквах і соборах. До ночі місто ставало спустошеним, огорнутим мороком, а вулиці несли в собі жахливу загрозу з боку тих, хто не боїться а ні смерті, а ні гніву забутих усіма Богів.

Одним із тих чудовиськ був той, хто їхав у закритій кареті, прямуючи до друзів із банди родини Клутьє. Чоловік середніх років, ховаючи обличчя в комірі пальта, вправно керував віжками, і коні, не збавляючи темпу, дісталися до високого освітленого будинку, звідки долинала тиха музика й гомін безликих гостей. Кучер сильніше закутався в пальто та, обхопивши рукою легку сиву бороду, закашлявся.

— Проклята паморозь, — неголосно вилаявшись, чоловік зістрибнув із передка екіпажу, і, залишивши віжки, підійшов та відчинив дверцята карети. — Ми на місці, пане.

Назовні визирнула білосніжна, масивна долоня з акуратно загостреними кігтями на кінчиках пальців, які охоплювали верх тростини, що нагадувала череп ворона. Істота вибралася з-під даху екіпажу й прикрила лисину скромним циліндром чорного кольору.

— Можеш не чекати на мене, — сказав він, помітивши, як кучер почав обмотувати віжки навколо стовпа у формі грифона. — Я, мабуть, тут трохи затримаюся. Сьогодні ти вільний, Едгаре.

— Як скажете, містере Ренард.

— Ось, візьми, — він дістав із кишені сріблясто-чорного плаща невеликий клаптик паперу і простягнув його Едгару. — Це розписка про твою зарплатню за цей місяць.

Кучер узяв папірець рукою в безпалій рукавичці й, мигцем прочитавши написане, подякував господарю.

— Завжди радий вам служити.

— До завтра, Едґаре, — містер Ренард злегка нахилив циліндр і, не зводячи яскраво-жовтих очей з кучера, проводжав його поглядом, поки екіпаж не зник у далечині. Шльопнувши віжками, Едгар, не обертаючись, підняв праву руку, прощаючись із паном. Хмикнувши собі під ніс, містер Ренард сперся на тростину і зробив крок назустріч будівлі.

Увійшовши всередину, першими, кого він побачив, були кілька міцних охоронців у червоних костюмах, які суворо спостерігали за порядком у приміщенні.

— Містере Ренард, — відгукнувся один із них. — Раді знову вас бачити.

— Ласкаво просимо, — підхопив інший. — Прошу, здайте колючо-ріжучі або вогнепальні предмети.

— Будь ласка, — відповів пан, передавши тростину одному з охоронців і знявши плащ, який віддав іншому.  — Бережіть їх.

— Звісно, гарного вам вечора.

Ренард у відповідь ледь нахилив циліндр і, озирнувшись, попрямував до барної стійки. Не привертаючи до себе уваги гравців за столами, він обережно обходив тих, хто танцював під звуки неквапливого фортепіано і саксофона.

— Здрастуй, Сезаре, — привітався пан з котячим барменом, сідаючи на один зі стільців. — Бачу сьогодні обстановка як і завжди.

— А, містер-р Р-Ренард, — сірий денді-кіт із пов'язкою глянув жовтим оком на добре знайомого гостя. — Вир-рішили сьогодні знову нас пр-ровідати? — Сезар протирав сухим рушником склянку. — Вам як завжди?

— Мабуть, сьогодні я не відмовлюся від скляночки бурбона, — Ренард втомлено видихнул, знявши й залишивши циліндр поруч із собою. Він обхопив і потер правою долонею вилиці.

— Як скажете, — закінчивши протирати склянку, Сезар поставив її перед містером Ренардом і наполовину наповнив якісним віскі, додавши кілька шматочків льоду.

— Ну й деньок, — пробурмотів він, взявши напій і смакуючи перші ковтки терпкого алкоголю з нотками цитруса.

— Док! — почувся голос збоку. До Ренарда швидкою ходою підійшов високий юнак у випрасуваному костюмі та сріблястій перуці: біла сорочка, синій візерунчастий жилет, заправлена шийна хустка, панталони й лаковані туфлі. Він бадьоро штовхнув старого друга в спину, через що той ледве не вдавився своїм напоєм. — Яким вітром тебе знову до нас занесло?

— Жульєне, — Доктріан проковтнув залишки бурбона.   — І я теж радий тебе бачити. — побачивши згаслі очі друга, вузькі плечі Жульєна поникли, і він сів поруч із лікарем.

— З голосу так і не скажеш, — сапфірові очі намагалися вловити на обличчі Дока те, що привело його сьогодні до банди. — Ну ж бо, Сезаре, налий і мені склянку.

— Добр-ре, хазяїне.

— Розповідай. Або можемо піднятися нагору. Там якраз зараз Аделін займається з паперами.

Хоч Доктріан і не хотів залишати барну стійку, але справу справді варто було обговорити без зайвих очей і вух. Те, з чим він був пов'язаний, зачіпало інтереси аж Королівської сім'ї. Взявши склянки з собою, Док і Жульєн піднялися сходами на другий поверх, звідки долинав запах і шелест паперів. Загальний зал був освітлений газовими лампами, від яких тьмяні проблиски світла відливалися на письмові столи, залишаючи тіні. Розставлені свічки на канделябрах, здавалося, перешіптувалися між собою, щоб не заважати роботі юної безликої піратки в бордовому костюмі. Доктріан озирнувся: вікна, завішені оксамитовими темними фіранками, виходили на вечірню вулицю. Дубові столи стояли один навпроти одного, і на кожному була газова лампа; стелажі були заставлені книгами, паперами та іншою документацією, що стосувалася справ як звичайних смертних містян, так і безликих.

— Аделін, — вона відволіклася від паперів і підняла рубіново-червоні очі на двох джентльменів. — Ми до тебе, — Жульєн перевів погляд із сестри на Доктріана, який стояв поруч.

— Містер Ренард, — пишне червоне волосся Аделін завзято здригнулося. Вона підвелася зі стільця й підійшла до чоловіків. — Що вас до нас привело?

— Прийшов розвіятися, міс Клутьє. Ви прекрасні, як завжди, — Док зробив короткий ковток зі своєї склянки.

— Взагалі-то наш друг просто не хоче нам розповідати, що він знову потрапив у неприємну ситуацію, — Жульєн єхидно примружив сині очі.

— Хто б казав, — Аделін пирхнула і вишкірила зуби в бік брата. — Ти зі своїм авантюрним характером і сам часто потрапляєш у халепи, дорогий брате. То що трапилося? — вона насторожено поглянула на сумне обличчя Доктріана, який дивився на шматочки льоду, що танули на дні його склянки, подібно до його настрою.