Розділ I

Домінік не зводив очей з Амаранти. Тулячись і хитаючись у кріслі-гойдалці, вона ховала єдине третє око, яке бачило, від погляду цілителя, який у тому самому страху й нерозумінні намагався перетравити почуте. Як би відреагував безликий-цілитель, живучи далеко від цивілізації, що він ніхто інший, як спадкоємець тирана і монарха, чиє ім'я боятися вимовляти всує? Не надав би особливого значення і лише розсміявся? Так, так би Домінік, можливо, і зробив. Але не в обличчя тій, хто його прихистив і виховав, як власного сина.

— Це жарт якийсь?

— У моїх передбаченнях хоч колись була частка гумору, Домініку?

— Ні, пані, — він винувато кивнув головою. Амаранта здійняла білосніжний пухнастий хвіст і розкрила третє око, чиє бузкове магічне забарвлення не давало відірватися від лику Домініка. — Але, прошу, розкажіть мені хоч коротко...

— Ні. Ти маєш сам усе дізнатися. Але я тобі можу лише дати королівську печатку, яку я ще отримала в той час, коли тебе до мене підкинули.

— І куди мені з нею?

— За дівчиною, що втекла з країв наших, — пояснила Амаранта.

— За міс Перрайн, — довів до думки Домінік. — У Зліфію.

***

Тертий запах лаванди залоскотав у ніздрях. Сільва прокинулася і побачила над собою дах намету. Як вона тут опинилася? Вона не мала жодного уявлення. Останнє, що вона пам'ятала, ніяк не зістикувалося з тим, що відбувається. Не встаючи з м'якої, оксамитової кушетки, Сільва озирнулася: вішалки з цирковим одягом, стіл із дзеркалами та ліхтарями, відкрита скринька Сильвестра... Скринька? Сільві було знайоме це місце.

— Прокинулася!

Немов із повітря з'явився і вискочив маленький клоун, одягнений у блазнівський червоний костюм. Золотисті дзвіночки, що звисали, гучно задзвеніли, розганяючи всю недавню тишу. Сильвестр натягнув на обличчі широку задоволену посмішку.

— Як я тут опинилася?! — скрикнувши, Сільва здригнулася всім тілом. — Не підходь до мене! — вона відштовхнула від себе блазня і той кубарем покотився під стіл. Схопившись із місця, Сільва попрямувала до виходу, а коли відчинила тканину, то врізалася в першого перехожого.

— Гей! Дивись куди йдеш! — високий хлопець, одягнений у чорну сорочку і темно-сині штани з візерунками зірок, злетів руки вгору. Він хотів було відштовхнути від себе Сільву, але тут його зупинив чоловік, схопивши хлопчину за кисть.

— Не думаю, що це сподобається Джестеру, — серйозним тоном вимовив поїдач ножів, вдивившись у нелюдські червоно-рубінові очі альбіноса. Він лише невдоволено фиркнув і висмикнув руку з хватки чоловіка.

— Де він? — важко дихаючи, Сільва дивилася то на молодшого, то на старшого Джо. — І де я? Чому я тут?

— За кілька кілометрів від Креймута, — відповів поїдач ножів Джой старший.

— Наскільки далеко?

— Далеко, — крізь зуби процідив Джой молодший і, скуйовдивши коротку, білу стрижку пішов.

— Ми зараз недалеко від могильних боліт. Тому не раджу вам виходити за межі наметів, міс, — промовив Джой старший. — Поверніться краще назад у намет.

Злісно пихкаючи, Сільва підняла забруднену сукню і невдоволено покрокувала по вологій землі назад, де й прокинулася. Востаннє, коли вона бачила намет містера Джонея, то навколо панував хаос і безлад. А зараз виникало враження немов на голову цирку очікували. Таке припущення в Сільви виникло за абсолютною чистотою і порядком, а також за новими, свіжими свічками, що стояли біля дзеркал на широкому гримерному столі. Пройшовши трохи вперед, Сільва втомлено повалилася назад на кушетку. До неї підсів Сильвестр.

— Чого тобі? — Сільва невдоволено покосилася на блазня. — Знову вирішиш у мене кидатися помідорами чи чимось гіршим?

Сильвестр неголосно засміявся і простягнув Сільві золотий квиток.

— Візьміть.

— Що це? — вона простягнула руку і блазень, не торкаючись долоні, залишив папірець.

— Господар просив передати його вам, — Сільва подивилася в лялькове обличчя Сильвестра. — Він сказав, щоб ви його приберегли в себе.

— Більше він нічого тобі не передавав?

— Ні, міс.

Сільва тяжко зітхнула і, перекинувши голову на спинку дивана, підняла над собою золотий квиток. На папірці чорнильно-чорними фарбами було написано: «Запрошення на карнавал Джестера Джонея».

***

— Як узагалі народець тут живе? — мало не трясучись від холоду, Жульєн тримався за свої плечі. — Холод той ще. Зовні й то тепліше.

— Брате, прошу, згадай про те, що ти безликий, і припиняй скиглити, — промовила Аделін, приклавши долоню до обличчя. — Контроль метаболізму тобі на що?

— Ах, ну так. Точно, — Жульєн одразу вирівнявся і, опустивши руки, гордо підняв голову.

— Док! Ми з Жульєном підемо по провізію. Ти з нами? — тиша та Аделін знову покликала лікаря. — Док? — вона зазирнула в одну зі спалень на другому поверсі й побачила те, як Доктріан стоїть біля вікна і дивиться в нічну гладь.

— Мій друже, з вами все гаразд? — втиснувся Жульєн.

— Так, просто... — зам'явшись, Док уперся в тростину. — Ідіть без мене.

Брат із сестрою схвильовано переглянулися.

— Ми скоро повернемося, — мостини заскрипіли під вагою кроків, що йшли, і коли головні двері будинку грюкнули, Доктріан тяжко зітхнув. Підносячи голову до зоряного неба, здавалося, він намагався знайти серед них відповіді. Перстень перестав передавати тепло й імпульси від кулона Сільви, а це означало, що або його подарунок загублено, або щось трапилося. І очевидно, що міс Перрайн перебуває зараз у небезпеці.

— Господарю, — за спиною почувся голос Сальвадора, і Доктріан плавно обернувся. — Мені дуже шкода, що так сталося. Ваш план...

— Усе тільки починається, Сальвадоре, — суворо проричав Док і дворецький притиснув вуха. — Головне, що ти не проговорився міс Перрайн про мій план. Хто знає, як би тоді все обернулося.

— Вона так відчайдушно хотіла вас урятувати, хазяїне. Бачили б ви її тоді.

Доктріан нічого не відповів і мовчазно продовжив дивитися у вікно. Хто знає, що буде далі. План з повалення короля з трону з більшою ймовірністю може виявитися провальним.