41

Після гучного весілля, сміху, танців, тостів, оплесків і музики — нарешті тиша.
Нарешті їхній простір.
Їхній вечір.
Їхня ніч.

Олеся зняла сережки, акуратно поклала фату на стілець і сіла на ліжко, босоніж.
Вона мовчала. Але всередині все дзвеніло. І не лише від вражень цього дня.

Дем’ян підійшов позаду, обійняв її з-за спини, торкнувся губами плеча.
— Я досі не вірю, що ти моя дружина.
— А я — що ти мій чоловік.

Вони не поспішали. Ніякої урочистої тиші. Просто ніжний сміх, дотики, усмішки. Він допоміг їй розстібнути замочок на спині, не поспішаючи.
Їхнє кохання було не пристрасним поривом — а мовчазною симфонією.

Коли вони лежали поряд, під теплою ковдрою, Олесина голова на його грудях, а пальці малювали щось на його шкірі, вона нарешті промовила:

— У мене для тебе ще один подарунок, Дем’ясику.

Він усміхнувся.
— Ще один? Я думав, ти вже все віддала — себе, серце, ім’я…

— Не зовсім все, — її голос тремтів, але не від страху. Від значення.

Вона дістала маленьку коробочку. Він відкрив — і побачив пару крихітних пінеток. Білі, в’язані.

Мовчання.

Його очі — великі, як у хлопчика, який щойно дізнався, що отримав найбільший приз у світі.

— Олесю… — він прошепотів, ніби боявся злякати мить. — Ти… Ти…

Вона кивнула, посміхаючись крізь сльози.

— Так. Ми не лише чоловік і дружина. Ми тепер — мама й тато.

Він пригорнув її міцно, так, як ніколи. І вона відчула: його серце б’ється частіше за її.

— Це найкраща ніч мого життя, — прошепотів він. — Бо тепер у ній — не двоє. А троє.

І далі вони мовчали. Не тому, що не було слів.
А тому, що не потрібно було нічого казати.
Усі слова вже билися в ритмі їхніх сердець.

Олеся

Він тримав мене за руку так міцно, ніби боявся, що я зникну.
А я… я лежала на кушетці, закусивши губу, вся всередині — суцільне хвилювання.
УЗД. Перше.

А раптом там… нічого?
А раптом не почують серце?
А раптом це все лише мрія?..

Але поруч сидів мій чоловік. Дем’ян.
Серйозний. Трохи блідий. Але очі — не відводив ні на мить.
Його пальці були теплі й тремтіли ледь-ледь.

— Усе добре? — прошепотів.
— Не знаю… я ще нічого не чула…

У кабінеті запанувала тиша. Лікарка повела датчиком по животу — і раптом у кімнаті залунало тук-тук-тук-тук…

— Ось воно, — посміхнулась лікарка. — Серцебиття.

Я дивилася на екран.
Біле світло. Сірувата пляма. І крихітне мерехтіння.

— Там… наше маля?.. — ледь прошепотіла я.

Дем’ян нахилився до монітора. Його дихання зупинилося. Потім — поцілунок у моє скроню.

— Так, Олесю… Там — наша любов у серцебитті.

Запрошую вас у світ, де фіктивний шлюб перетворюється на справжнє кохання.

Він — мовчазний охоронець із минулим.
Вона — ніжна, вперта, з ароматом ванілі на пальцях.

А між ними — угода, інтрига, постріл почуттів.

«Титанова Квітка» — історія про те, як навіть найміцніші броні тануть перед любов’ю.
📖 Готові почати цю подорож разом?