40

Гості вже збиралися. Музика лунала десь у далині.
Дем’ян стояв, тримаючи руки позаду спини, і, здавалось, дихав лише наполовину.

Поки не з’явилась вона.
У білому. Ніжна.
Світло ніби зупинилось на її обличчі.

Олеся зробила перший крок — і все довкола зникло.
Вона йшла до нього, а він бачив тільки її.

Очі в очі. Серце в серце.

— Ти прекрасна, — прошепотів він, коли вона стала поруч.
— А ти — мій. І назавжди.

І тоді настав той момент, який вони чекали.
Священик. Клятви. Обручки.

— Я, Дем’ян, обіцяю бути тобі всім: плечем, підтримкою, вірністю й спокоєм.
— А я, Олеся, обіцяю любити тебе кожним подихом і ніколи не зрадити те, що стало святим — наше „ми“.

Коли вони поцілувались — на світі ніби не залишилось ні камер, ні слів, ні шуму.
Лише вогонь у серці.

Дем’ян

Зала затихла. Лунали перші акорди. Світло трохи приглушили.
Олеся стиснула мою руку — трохи нервово. Її долоня була теплою, тендітною.

Я притягнув її ближче.

— Ми не на шоу, кохана. Ми просто — ми.

Музика огорнула нас повільним ритмом.
Почалась наша історія — без слів, у кожному оберті, у кожному кроці.

Вона ховала очі у моїх грудях. Я цілував її волосся.
Вона усміхалась. Я запам’ятовував.
Ми крутились у просторі, як дві половинки однієї душі, що знайшли нарешті повне злиття.

Люди навколо аплодували, хтось знімав відео… але ми цього не чули.
Для нас музика не закінчилась — вона просто перейшла в тишу, в якій серця билися разом.

— Ти танцюєш, як мрія, — прошепотіла вона.
— Тому що тримаю у руках свою мрію, — відповів я.

Після танцю — сміх.
Тости, які змушували червоніти.
Друзі, які згадували історії, яких краще б вони не згадували
Мама Олесі плакала від щастя, мій батько тримав келих із гордістю в очах.

Була легкість. Атмосфера, ніби ми зібрались не на "велике весілля", а просто — щоб святкувати любов.

Світло гірлянд на вулиці.
Кульки, які діти запускали в небо.
Фотозона, де ми знову цілувались — уже без хвилювання, просто тому що хотілось.
Торт — триповерховий, біло-рожевий, з написом "Все тільки починається..."

І так, був сюрприз від мене.

— Олесю, — піднявся я під кінець вечора. — Пам’ятаєш, ти мріяла, щоб у нас на весіллі була музика наживо?
— Так...
— То вийди надвір.

Ми вийшли — і її зустрів звук скрипки, який наповнив вечір магією.
Там стояв молодий музикант, який грав "Кожне слово твоє ловлю" — ту саму мелодію, під яку ми вперше поцілувались у мене вдома, коли йшов сніг за вікном.

Олеся не сказала жодного слова. Лише кивнула, сльоза скотилась по щоці — але це була сльоза щастя.

— Це найкращий день мого життя, — прошепотіла вона, притулившись.
— У нас буде ще багато таких днів, Олесечко. Але цей — перший. Перший день твого і мого назавжди.

Якщо рядки цієї глави змусили вас посміхнутись, замислитись чи затамувати подих — буду щаслива бачити вашу вподобайку ❤️
І не забудьте підписатися — далі буде ще гарячіше!