39

Олеся

Це було не просто плаття.
Це був мій сон — із дитинства. Той, де я йду крізь світло, а в залі всі замовкають. Де він дивиться тільки на мене.
І я — його.
Не студентка, не наречена. Його єдина.

Мама сиділа в кріслі навпроти, тримаючи в руках телефон, але навіть не фотографувала — просто дивилася з вологими очима.

— Мамо, ну не плач, — прошепотіла я, обертаючись до дзеркала.
— Я не плачу… Це алергія… — її голос зірвався. — Аллергія на те, що моя дівчинка виросла. І стала такою красивою.

Я розглядала себе.
Сукня була з напівпрозорим рукавом, тонким мереживом на ліфі та легким шлейфом, який ледь торкався підлоги. Білий відтінок був не “сніговим”, а з ледь кремовим теплом. Саме той, який личив моєму кольору шкіри.

Консультантка поправила фату й відступила на крок.
— А тепер... уявіть, що він вас бачить.

І я уявила.

Ввечері, коли ми зустрілись із Дем’яном, я не витримала:

— Хочеш побачити фото? — тягнулась до телефона.

А він, усміхаючись, зупинив мене дотиком до зап’ястя:
— Ні. Не хочу. Хочу вперше побачити тебе в ній тоді… коли ти підеш до мене під звуки музики.
— Чому?
— Бо я знаю: цей момент стане найсвітлішим у моєму житті. І я хочу, щоб він був справжнім. Без екранів.

І я ледь не розплакалась знову. Але не від сукні. А від любові.

Дем’ян

Коли я сказав Олесі: «Все, що стосується стилю — обирай сама», я не жартував.
Мене цікавило лише одне: щоб вона була щаслива.

Усе інше — деталі.
Захід, організація, документи, дзвінки… З цим я давав собі раду краще, ніж з романтичними роздумами. Але щойно доходило до неї — починав втрачати контроль над емоціями.

Я прокидався вранці і перше, що уявляв — не чергову зустріч із координатором, не локацію, не фуршет.
А її обличчя у фаті.
Її очі, які зустрічають мої в той момент, коли вона зробить перший крок до мене.

Я буду стояти в кінці доріжки, і з кожним її кроком — дихати все важче.

Костюм я вибрав швидко. Темно-синій, класика. Ідеально посаджений, нічого зайвого.
Тонка срібна запонка — з ініціалами О.Д., яку я замовив сам. Нехай буде хоч одна річ на мені, пов’язана не з посадою, а з нею.

Мій весільний подарунок для Олесі я продумував довше, ніж готував виступ на конференцію міністерства.

Це мав бути не просто подарунок.
Це мав бути спогад, який вона захоче зберігати.

Я зупинився на кулоні. Маленьке сердечко з її ініціалами, в якому схована крихітна флешка — а там мій голос.
Я записав:

«Коли ти це слухаєш — ти вже в білому. А я — вже наполовину щасливий. Друга половина щастя — це коли ти скажеш „так“... А потім — „назавжди“. І я тебе люблю. Ще до того, як побачив тебе в сукні. І ще сильніше — коли ти її знімеш. Уперше як моя дружина.»

Я не боюсь весілля.
Я боюсь лише одного: що час у цей день пролетить так швидко, що я не встигну насолодитись кожною хвилиною.

Бо для мене це — не подія.
Це перехід.
З її руки — в моє серце.
І з моїх обіймів — у вічність.

Олеся

Я прокинулась раніше, ніж задзвонив будильник.
Може, через сонце, що лагідно лоскотало вії… А може, через серце, яке ще до пробудження вже знало: сьогодні — той день.

Я виходжу за нього заміж.

У кімнаті було тихо. Лише легкий шелест від сукні, яку мама повісила на дверцята шафи — неначе нагадування: це не сон. Це — початок казки.

Я стояла біля дзеркала, в халаті з мереживом, і дивилася на себе довше, ніж зазвичай.
Моє обличчя сьогодні було іншим. М’яке, задумливе, трохи тривожне… і дуже щасливе.

Мама принесла сніданок, але я майже не торкнулась.
Я пила чай і в уяві вже бачила його очі. Як він дивитиметься на мене в той момент, коли я піду до нього…
І мені раптом стало смішно — і страшно — і солодко.

— Олесю, — тихо сказала мама. — Ти світишся.
— Це тому, що я сьогодні — наречена. Його наречена.

Дем’ян

Я прокинувся о 6-й.
Навіть не з будильником — просто так.
Звичка раніше бути у формі, тепер — у повній боєготовності.

Сидів у кухні, пив чорну каву і мовчки дивився на той самий світ — але сьогодні він здавався іншим.
Бо сьогодні в ньому з’явиться новий статус: чоловік Олесі.

Я відкрив коробочку із запонками, провів пальцем по вигравіруваних ініціалах: О.Д.
Серце раптом стиснулося від хвилювання.
Я не часто нервував, але зараз — не міг зупинити пульс.

— Синку, — батько зайшов до кімнати з легкою усмішкою. — Ти сьогодні як хлопчик перед першим уроком.
— Бо вперше йду до школи під назвою "Шлюб", — відповів я.

Я подивився у дзеркало. Костюм сидів ідеально. Волосся укладене. Парфум, який вона любить.
І в середині — віра.
Що це правильно. Що це назавжди. Що вона — моя.