38

Олеся

Коли я прокинулась того ранку, перше, що побачила — це світло, яке падало крізь фіранку, і його рука в моїй.
А друге — мою обручку.
Тоненька, срібна, легка… але з нею все стало іншим.

— Я виходжу заміж, — прошепотіла я сама до себе. І не втрималась від усмішки.

Ми ще не обрали дату. Ще не знали, яким буде весілля. Але знали головне — ми хочемо, щоб це було наше.
Не “за протоколом”. Не “як усі”.
А так, щоб потім, через роки, згадувати і відчувати той самий трепет.

Дем’ян, як завжди, був спокійний і практичний:
— Дата, місце, кількість гостей. І розписатися — це головне. А сукня, квіти, кольори серветок… я повністю довіряю тобі. Головне — щоб ти сяяла.

Сяяла…
Це легко сказати. А що, як я впаду на доріжці? А якщо мамі не сподобається вибраний ресторан? А якщо я розплачусь під час обміну обітницями?.. Ну добре, тут, скоріш за все, точно розплачусь.

Я почала з найприємнішого — зошит.
Мій весільний зошит. З вкладками, наклейками, сердечками.
Так, я вирішила створила для себе весільний зошит, який потім я буду перечитувати і згадувати як все було чудово

Розділи:

Дата і місце

Сукня моєї мрії

Гості

Квіти й декор

Пісня для першого танцю

Сюрприз для нареченого

(Бо я точно щось вигадаю!)

Після пар я забігла у весільний салон — просто подивитись. Просто на хвилинку. Просто заради настрою…

І коли я побачила її — сукню, яка нагадувала вранішню хмару, ніжну, із тонким мереживом і шлейфом, я застигла.
Приміряла. Стояла перед дзеркалом. І на мить навіть не дихала.

— Ви наречена? — запитала консультантка з усмішкою.
Я кивнула.
— Так. Наречена.

Моє серце зробило зайвий оберт.
Так. Наречена Дем’яна Гетьманського. І це лише початок.

Увечері я показала йому фото трьох суконь — ніби ненав’язливо. Але погляд у нього зупинився лише на одній.

— Оця, — тихо сказав він. — Ти в ній — як у сні.
— А ти впевнений, що хочеш одружитись зі мною настільки молодою, так швидко?..
— Я впевнений лише в одному: я не хочу прожити жодного дня без тебе. Все інше — деталі.

І я зрозуміла: весілля — це не про формати й витрати.
Це про нас двох у моменті, який належить лише нам.

Того вечора я була виснажена. Весільна підготовка — це, як виявилось, ще та пригода. Сукня, локації, списки гостей, меню…
Я сиділа на дивані з ноутбуком і вже п’ятнадцять хвилин дивилася на одну й ту ж табличку з цінами на кейтеринг, не розуміючи, де знайти той «ідеальний баланс».

У дверях з’явився він — Дем’ян, із легкою усмішкою, тримаючи за спиною щось загорнуте у крафтовий папір.

— Здається, комусь треба зробити паузу, — промовив він, нахилившись до мене і поцілувавши у скроню.

— Якщо це кава, я розплачусь, — буркнула я жартома.
— Краще. Це любов. Але у коробці.

Я здивовано глянула на нього. Він сів поруч, поклав згорток мені на коліна.
— Відкривай. Просто… дуже хотів нагадати тобі, що попри всі ці організаційні лабіринти, я кохаю тебе. І наше весілля — це не таблиці. Це ми.

Я обережно розгорнула папір. І побачила… фотоальбом.
Ручної роботи. М’яка обкладинка з бавовни, тиснення з нашими ініціалами, а всередині — вже вкладені роздруковані знімки з першої нашої поїздки, вечорів на кухні, мого сміху, його задумливого погляду на мене.

На першій сторінці він написав від руки:

"Це — історія до весілля. А далі ми заповнимо кожну сторінку разом.
Ти — моє найкраще майбутнє."

Я притиснула альбом до грудей. А потім притислась до нього.

— Це… найніжніше, що мені дарували.
— Бо ти — найцінніше, що я знайшов.

Ми сиділи на підлозі серед розкиданих нотаток, серветок для весільних столів і обгорткового паперу. Я листала фото, а він обіймав мене ззаду, підкладаючи голову мені на плече.

Усі плани, цифри, схеми — зникли.
Залишились ми.

І я знала: цей вечір стане тією сторінкою, яку ми ще довго будемо згадувати.
Не як “передвесільну метушню”. А як ще один доказ того, що кохання — у простих речах.
У згортку з теплом.
У фото, де очі світяться.
У комусь, хто тримає тебе так, ніби тримає цілий світ.