37

Дем’ян

Я знав, що цей момент настане.

Мене не лякали погляди студентів. Не збентежили навіть шепотіння викладачів. Але ректорська рада, адміністрація, кадрова комісія — це інший рівень.

Після нашої з Олесею появи в університеті, мені призначили зустріч "на вимогу окремих членів колективу".
Формулювання, яке завжди означає одне: будуть ставити під сумнів твоє особисте життя.

Я не хвилювався. Але напередодні вночі довго дивився в стелю, тримаючи Олесю за руку у сні. Вперше в житті моя любов могла стати формальним пунктом для обговорення.
Та я вже зробив свій вибір. І не дозволю нікому його знецінити.

У залі засідань зібрались усі: декани, заступники, юристка, голова профкому. Дехто вітався сухо, хтось усміхався напружено.
Я відразу зрозумів: обговорення вже було. Тепер — просто фінал.

— Пане ректоре, дозвольте перейти до суті, — почав один із заступників, старший, строгий. — В університеті ширяться розмови про ваші заручини з… Олесею Дем’яновою, студенткою першого курсу. Це підтверджується?

— Так, підтверджується, — я не зупинився ані на секунду. — Я зробив пропозицію жінці, яку кохаю. Вона погодилась. Ми обоє повнолітні, наші стосунки прозорі, і жодних порушень етики не вчинили.

Юристка встала:
— За нормами внутрішнього статуту, заборон на стосунки між адміністрацією і студентами немає. Однак є пункт щодо впливу на успішність, оцінювання…

Я кивнув.
— Олеся з початку курсу навчається самостійно. Жоден викладач не скаржився на тиск. Ви можете перевірити її залікову книжку, записи, її присутність на парах. Вона — одна з найкращих студенток. Я не втручався і не буду.

— Це буде складно, — втрутився декан одного з факультетів. — Ви — публічна особа. Це дає підстави для критики ззовні.

Я глянув йому просто в очі.
— Критика ззовні — завжди буде. Сьогодні це кохання, завтра — нова стратегія розвитку, післязавтра — ремонт бібліотеки. Я живу не для того, щоб сподобатись кожному. Я живу чесно.

Ніхто не відповів одразу.
Кілька секунд тиші.

А потім голова ради, сива жінка, яка працює тут ще з радянських часів, спокійно сказала:

— Ви завжди були відповідальним керівником, Дем’яне. Я неодноразово була свідком того, як ви захищали і студентів, і викладачів. Тому — якщо ви так відкрито прийшли сюди і сказали все чесно — значить, вам є чим пишатися. Вітаю вас. Особисто.

Хтось похитав головою. Хтось мовчки кивнув. Хтось зітхнув — із розумінням чи з розчаруванням, я не аналізував.

Але я вийшов із зали впевненим у собі.
Не всі підтримали. Але й не осудили.
Це вже перемога.

І найголовніше: я залишився вірним собі. І їй. Своїй Олесі.

Олеся

Дем’ян повернувся пізно. Я сиділа на підвіконні в його светрі, з чашкою теплого чаю. Він увійшов мовчки, але я відчула втому в його плечах ще з порогу.
— Як усе пройшло? — запитала я, не сходячи з місця.

— Як і очікував, — він підійшов ближче, поклав пальці мені на щоку. — Частина — мовчала. Частина — сумнівалась. Але я сказав усе прямо. Про тебе. Про нас. Про любов. І я не шкодую.

— Я пишаюся тобою, — тихо прошепотіла я.

Коханий обійняв мене. Міцно. Так, що я на мить знову розчинилась у ньому, в цьому обіймах, які стали для мене домом.

Потім була тиша. Та, в якій не потрібно слів.
Світло лампи приглушене. Його рука на моїй талії. Моє чоло на його ключиці.
Поцілунки — легкі, майже нечутні, як дотики повітря.
Інтим — не як пристрасть, а як глибоке визнання: ти — моя.
Без поспіху. Без театру. Просто щиро. Ніжно. Душею.
У цьому була тиша, спокій і тепло.

Ми лежали на дивані, накриті одним пледом. Його рука ковзала по моїй спині — повільно, ритмічно. Я вже майже засинала, коли він тихо сказав:

— Можна я запитаю дещо... особисте?

— Ти вже давно маєш доступ до найбільш особистого, — усміхнулась я, злегка торкнувшись його носа.

Гетьманський мовчав кілька секунд. І тоді, з особливою тишею в голосі, мовив:

— Я хочу дітей. Від тебе. Я хочу бачити в тобі не лише жінку, яку кохаю, а й маму наших майбутніх малюків.
Він вдихнув глибше.
— Але я боюся сказати це вголос. Бо ти ще дуже молода. Ти тільки починаєш жити студентським життям. І, можливо, тобі хочеться бути просто дівчиною, а не мамою. І я не маю права тиснути. Але мовчати — теж не можу.

Я перевернулась до нього обличчям, взяла його за руку.
Мовчала кілька секунд. Не тому, що не знала, що сказати. А тому, що хотіла відповісти серцем.

— Я мріяла бути щасливою. Думала: потім, після навчання, після кар’єри… А потім з’явився ти. І ти став моїм “потім”.
Я провела пальцями по його губах.
— Можливо, я ще не готова стати мамою прямо зараз. Але я точно знаю: я хочу не просто бути з тобою. Я хочу будувати з тобою наше “потім”. І якщо там будуть діти — я готова. Тому що вони будуть від тебе. А значить — від любові.

Він не сказав нічого. Просто обійняв. Так, як обіймають назавжди.
І я відчула: ми стали ще ближчими. Ще справжнішими.