36

Олеся.

Повернутись до університету після тієї казкової тижневої подорожі з Дем’яном було ніби як виринати з теплого сну в буденність. Але я вже була не та. Не просто студентка. А наречена. Його.

Я йшла знайомим коридором і відчувала: на мені — погляди. Деякі стримані. Деякі — здивовані. А хтось і не приховував усмішки, шепочучи щось на вухо сусідці по парті.

Мені було трохи ніяково. Але не соромно.
Я тримала голову рівно. Бо не вкрала його, не вимолила, не видумала. Ми — закохалися. Ми зробили вибір.
І це — наше право.

Першою мене зупинила викладачка з кафедри систем штучного інтелекту — пані Марина, молода, амбітна, завжди трохи зверхня:
— О, Олесю, ти знову з нами. Встигла повернутись із... канікул? — її погляд ковзнув по моїй руці.
— З відпочинку, — спокійно відповіла я.
— Гарний подарунок під ялинку. І обручка — теж. — Вона усміхнулась, але усмішка була гостра. — Ходять чутки, що ваш… зв'язок із ректором більше не професійний?
— Уже офіційний, — відповіла я тихо, але чітко. — Ми заручені.

Вона на мить втратила обличчя. Потім знову взяла себе в руки й сказала:
— Що ж. Вітаю. Сподіваюсь, ваше навчання не постраждає через особисте життя.
— Не постраждає. Бо мій наречений вірить у мою голову, не лише в моє серце.

І я пішла далі. Не озираючись. І відчула, як мені всередині стало легше.

Після пар я пішла в улюблене маленьке кафе біля корпусу. Там уже сиділа моя найближча подруга — Мілана. Вона першою помітила обручку:

— СТОП. Олесю. Це… СЕРЙОЗНО?!
— Дуже серйозно, — всміхнулась я.

Вона схопилась зі свого місця, ледь не перекинула чашку кави, і почала крутити мою руку:
— Я так і знала! Так за вас рада, ми з Дмитром вже з нетерпінням чекали, коли ж ваша історія кохання більше не буде секретом. — Дякую.. І… я щаслива.

Вона трохи помовчала. А потім сказала:

— Ти змінилася. Справді. В тебе очі інші. Ти як… жінка. Ти не боїшся.
— Бо він — мій тил.
— І не тільки тил… — вона підморгнула. — Я так за тебе рада, дурненька. Але готуйся: це буде трохи війна. З поглядами. Плітками. Жінками, яким він подобався. З заздрістю.
— Я вже готова. Головне — що ми знаємо правду. Що ми — щирі. І в любові, і в рішенні.

Мілка підняла чашку:
— За тебе, моя наречена ректора. За твоє велике кохання. І за те, щоб усі казки в цьому світі ставали реальністю. Бо ти — доказ, що це можливо.

Я дивилась у вікно, на проїжджаючі авто, і розуміла:
мій світ більше не буде таким, як раніше. Але я була до цього готова.

Бо любов — це не лише почуття. Це вибір.
І я зробила свій.

Олеся.

Того ранку я прокидалась з дивним трепетом. Це був звичайний день — але водночас зовсім незвичайний.

Сьогодні ми йшли до університету разом.

Дем’ян запропонував:
— Досить ховатися, Олесю. Ми нічого не зробили поганого. Ми — двоє дорослих людей, які вибрали одне одного. І я хочу, щоб про це знали.

Я довго мовчала. Але врешті кивнула.
Бо й справді — чому має бути соромно за щастя?

Автомобіль зупинився перед головним корпусом. Дем’ян вийшов першим, обійшов машину й відкрив мені двері. І в ту саму мить — я вже відчула погляди.

Нас побачили.
І ніхто не відвів очей.

Дем’ян узяв мене за руку — не показово, а природно. Легко. М’яко. Але саме в цьому жесті було стільки сили.
— Готова? — запитав він, трохи нахилившись до мене.
— Так. Я з тобою.

Ми йшли повз сходи, повз натовп студентів, які зупинялись, шепотіли щось одне одному. Хтось здивовано дивився, хтось посміхався, а хтось — з недовірою. Але ми не ховали очей.

Ми ввійшли до холу разом.
Він — у класичному пальто, впевнений, строгий, але зі щасливим блиском в очах.
Я — в спокійному бежевому пальті, з розпущеним волоссям і тонкою золотою обручкою на пальці.

Коли ми проходили повз одну із викладачок, вона сказала з легким здивуванням, але й повагою:
— Пані наречена, вітаю. Сміливо.
— І правильно, — додав Дем’ян, кивнувши їй чемно.

Я помітила Мілану — вона стояла біля кафедри і, коли ми зустрілись очима, підняла великий палець угору, стримуючи посмішку.

Ми зайшли до приймальні. Він ще раз стиснув мою руку:
— Тепер ніхто не зможе знецінити те, що між нами. Ми — не чутки. Ми — реальність.

Це була не просто прогулянка коридором. Це був жест.
Ніби сказати: “Так, ми різні за статусом. Але рівні в почуттях.”

І в ту мить я зрозуміла: я пишаюсь ним. І ще більше — тим, що він пишається мною.