35

Дорога назад була майже безмовною, але сповненою якогось особливого спокою. Вона спала в авто, тримаючи мою руку. А я їхав і думав, що вперше в житті почуваюсь повністю цілісним.
Це вона. Моя людина. Моя Олеся.

Я попередив батьків заздалегідь, що ми заїдемо. Без подробиць. Просто сказав: “Маємо приємну новину”.

Я хвилювався. Хоча мав би тримати образ впевненого чоловіка — того самого, якого не лякають ані залікові комісії, ані наукові конференції. Але сказати "Ми заручені" — і сказати це батькам обох родин — це зовсім інше. Це справжнє.

Ми з Олесею вирішили: не хочемо цього ховати.  Наше кохання — не тимчасове. Воно на все життя. І ми обидва були до цього готові.

Я взяв ініціативу. Зібрати всіх разом було непросто, але ми зробили це під приводом “сімейної святкової вечері”. У домі моїх батьків — тепло, великий стіл, багато спогадів. І місця вистачало.

Олеся хвилювалася. Але коли я притиснув її до себе і тихо сказав “я з тобою, кохана”, вона усміхнулась. Тією самою, щирою, трохи розгубленою усмішкою, яка кожен мій страх розчиняла, як сніг на долоні.

За столом зібралися її батьки, мої. Було шумно, всі сміялись, згадували дитинство, жартували. І тоді я встав. Трохи несподівано для всіх. Відчув, як погляди стали серйознішими.

— Дякуємо вам усім, що прийшли, — почав я, намагаючись тримати голос рівним. — Насправді, ми хотіли з вами зустрітись,  не тільки щоб поїсти разом, а тому що маємо для вас важливу новину.

Я взяв Олесю за руку. Поглянув на неї — вона кивнула, мовчки.
— Ми з Олесею заручені, — сказав я чітко. — Я зробив їй пропозицію. І вона сказала “так”.

На секунду в кімнаті стало дуже тихо. Навіть чайник на плиті здавався гучним.

Її мама першою зреагувала — очі блищали, вуста розпливлися в посмішці:
— О, Боже мій… Олесю! Ти щаслива?
— Так, мамо… — відповіла вона тихо, але впевнено.
— То чого ще чекати?! Вітаю, діти! — вона встала і обійняла нас обох.

Мій батько підвівся, підійшов і потис мені руку — міцно, по-чоловічому.
— Головне, що це — по-справжньому. Я бачу, синку. І радий, що ти вмієш кохати не лише головою, а й серцем.
Моя мама обіймала Олесю, погладжуючи її волосся, як доньку.
— Тепер ти — наша. І я така щаслива, що саме тебе вибрав мій син.

Було трохи сліз. Було багато радості. Було обговорення: "А коли весілля?", "А де хочете жити?", "А що скаже університет?"
Але найважливіше — вони прийняли нас. Разом. Як одне ціле.

І того вечора я відчув, що ми не просто заручені.
Ми вже — родина.
І тепер наші “мама” і “тато” стали спільними.