34

Олеся.

Я прокинулась не від звуку, не від світла — від відчуття. Теплого, спокійного, нового.
Його обійми були навколо мене, як найніжніша ковдра. Дихання Дем’яна — рівне, глибоке — лоскотало моє плече. Його рука лежала на моїй талії, міцно, впевнено, наче він все ще оберігав мене уві сні.

Я не відкривала очей — просто лежала й слухала, як світ прокидається разом із нами. За вікном сипався сніг. Той самий лапатий, тихий, що вночі благословив наше «ми».

Моє тіло пам’ятало кожен дотик, кожне слово, кожен подих. Але зараз — усе було по-іншому. Я відчувала себе інакше. Жінкою. Коханою. Прийнятою.
Вперше в житті я не боялася близькості. Бо вона була не просто фізичною — вона була духовною.

Я легенько поворушилася, і він одразу прокинувся. Його обійми стали ще міцнішими.

— Доброго ранку, дівчинко моя, — прошепотів хрипким від сну голосом.
— Доброго, — усміхнулась я, не відкриваючи очей. — Хочеться зупинити час.
— І я б зупинив. Назавжди. Ось тут. Ось так, — він поцілував мене в плече, повільно, ніжно.

Я відкрила очі. В кімнаті було напівтемно, але так затишно, що здавалося — ми всередині казки.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він, глянувши на мене з тією самою тривогою, яку бачу в його очах завжди, коли йому небайдуже.

— Я почуваю себе… наче вперше дихаю. І більше не боюся бути слабкою. Бо поряд є ти.
Він притис мене до себе.
— Я обіцяв берегти тебе — і тепер ця обіцянка ще вагоміша. Бо ти — це вже частина мене. І я не уявляю світу, де немає твого "доброго ранку", твоїх усмішок, твого тепла.

Ми мовчали. Просто лежали в тиші, що була глибша за слова. Він пестив мої пальці, я гладила його щоку.
— Тепер усе інакше, так? — запитала я.

— Так, Олесю… тепер ми не просто разом. Тепер ми — ми.

І в цю мить я знала точно: цей ранок — початок чогось справжнього. Теплого. Сильного. Вічного.

— Я зроблю тобі найкращий сніданок у світі! — урочисто заявив Дем’ян, закручуючи в повітрі уявного кухарського капелюха.

— Тільки не спали хату, шеф-кухарю, — засміялася я, натягуючи на себе його теплу сорочку. Вона була мені майже до колін, пахла ним — кавою, лавандою і тим, що я вже вважала своїм домом.

— Ей, я між іншим кандидат у міністри ранкових яєшень та романтичних тостів, — він підморгнув і відчинив холодильник з виглядом людини, що шукає інгредієнти для любовного закляття.

— А ти впевнений, що в нас є що готувати? — я підійшла ближче, зазираючи через його плече. — А, ось і яйця, сир, хліб, зелень…

— І любов. У великій кількості, — додав він серйозно, повернувшись і поцілувавши мене в носа. — Головне — не переборщити з перцем, бо з тобою й так гаряче.

— Господи, хто тебе навчив таким реплікам? — засміялась я, ловлячи ложку, яку він ненароком упустив.

— Це все ти, Олесю. З тобою я романтичний, грайливий і… голодний.

Поки він займався яєчнею, я нарізала тостовий хліб і намащувала вершкове масло. Ми стикались плечима, сміялись, сперечались, чи класти сир на омлет. Увесь простір кухні наповнився запахами, теплом і ніжністю.

— А давай сьогодні їмо на підлозі біля каміна? — запропонувала я, вже з тостами в руках.

— Я чекав, коли ти скажеш щось геніальне, — він миттєво підхопив ідею, схопив ковдру з дивану і розстелив її просто перед полум’ям.

Ми вмостилися, обійнявшись, з тарілками в руках. Їли повільно, смакуючи не тільки їжу, а й кожну мить разом. Я спостерігала, як він усміхається, як поправляє мені волосся за вухо, як дивиться…
— Що? — запитала я, злегка зашарівшись.

— Думаю, що міг би прокидатися з тобою ось так щодня. І готувати сніданок.  І цілувати тебе між тостами.

Я не відповідала. Просто поклала голову йому на плече. І знала: це щастя. Справжнє. Без прикрас.

З простого сніданку вийшла ціла історія. І я хотіла, щоб вона тривала… без фіналу.

Після сніданку, коли ми ще не встигли остаточно відійти від солодкої ранкової лінощів, Дем’ян раптом встав, розправив плечі й сказав:

— Збирайся, Дюймвочко моя. Надворі казка, і вона чекає на нас.

— Тільки не кажи, що зараз ми будемо ліпити сніговика! — я сміялася, але вже натягувала його плетену шапку собі на голову.

— Ну а що? Сніговик — символ стабільних стосунків. Стоїть, мовчить, не сперечається… — підколов він і підморгнув.

Ми вийшли на двір. Повітря було кришталево-чисте, морозне, але не пронизливе. Сніг хрустів під ногами, а з неба все ще повільно, мов у сні, падали легкі сніжинки.

Я вдихала на повні груди. Це був саме той момент, коли щастя не потребує слів. Просто відчуття — поруч кохана людина, і світ стає більшим, світлішим.

Ми йшли, тримаючись за руки, і залишали за собою дві паралельні доріжки у снігу. Вітерець легенько колихав гілки дерев, на яких блищали срібні крижинки. Навколо — ні душі. Лише ми. І мовчазна краса зими.

Раптом Дем’ян зупинився біля старої дерев’яної гойдалки, яку я ще вчора помітила здалеку.

— Сідай, пані наречена. У мене для тебе ще щось є.

— Ще? Після тієї ночі, сніданку і прогулянки… ти не залишаєш шансів моєму серцю на спокій, — я усміхнулась і сіла на гойдалку.