33

Дем’ян

Я намагався триматись в руках, але всі мої хороші наміри розвіювались, як дим. Нестримні бажання  до Олесі впливали на мене як магніт, притягуючи мої думки і почуття до неї. Її присутність заповнювала моє серце теплом і щастям, яке я важко було утримати в межах. Мої почуття до неї були як вогонь, що не міг погаснути і це ставало причиною моїх намагань тримати себе на ланцюгу.

Навіть перервавши поцілунок, вдивлявся в кохані очі намагаючись знайти сумніви чи страх через те, що може статись далі.

В її очах не було страху. Лише довіра… така глибока, така безмежна, що я ледь стримувався, аби не розчинитися в ній повністю.
Я не раз уявляв цей момент — наш перший раз. Але жодна фантазія не могла передати того, як тремтить душа, коли торкаєшся її справжньої — теплої, живої, єдиної.

Я боявся бути надто нетерплячим, боявся зламати магію, що зависла між нами. Її погляд тримав мене сильніше за будь-які обійми, а дотик руки — розпалював сильніше за полум’я в каміні.

Я притиснув її до себе — не як завоювання, а як найцінніший скарб. Моя рука ковзнула її тілом повільно, ніби вперше торкався світла. Я запам’ятовував кожну реакцію — подих, тремтіння, ніжне зітхання. Вона була вся як — музика, і я боявся зіграти хибну ноту.

Коли наші тіла з’єдналися, я втратив відчуття часу. Все розчинилося — сніг за вікном, стіни, камін. Залишились тільки ми. І ця єдність, ця глибина, яку неможливо описати.
Вона дивилась на мене, наче бачила більше, ніж зовнішнє. Бачила мене справжнього. І приймала.
Я рухався повільно, наче кожен порух — це окрема молитва. Не було поспіху. Тільки любов. Та, яку я носив у собі давно. Та, яку тепер мав змогу подарувати їй усю.

Вона — моя. Але водночас — я її. Цілком. До останнього подиху.

Олеся.

Його дотики були теплими, наче промені ранкового сонця. Не було жодного поспіху, тільки тиша — глибока, щира, мовчазна мова двох сердець, які давно чекали на цю зустріч.

Я відчувала, як тремтить у мені все — і тіло, і душа. Але ця тремтливість не була страхом. Це була благоговійна довіра, перед якою не хотілося ховатися. Навпаки — хотілося бути відкритою до останнього подиху, справжньою.

Його очі… в них було щось більше, ніж просто бажання. Там була любов. Там був мій дім.

Коли він обіймав мене, я ніби опинялася в просторі, де більше нічого не існує. Мій одяг зникав під ніжними пальцями, але мені не було соромно. Я не ховалася — бо поруч був він. Мій Дем’ян. Мій спокій.

Його поцілунки ставали глибшими, рухи — повільними, впевненими, але дбайливими. Я чула, як б’ється його серце. І з кожним рухом він ніби питав: «Ти зі мною?»
І я відповідала: «Так. Я твоя».

Коли ми стали єдиним цілим, я не відчула болю. Тільки хвилю, яка огорнула нас обох. Це була магія — ніжна, солодка, повна любові.
Він не кохався зі мною — він торкався моєї душі.
Я відчувала, як кожен дотик проникає глибше не в тіло, а в серце.
Я розчинялась у ньому, наче вода в океані. Невідворотно. Ніжно.

Я не пам’ятаю, скільки це тривало — хвилини, години… час зник. Лишились тільки ми. Двоє. Беззахисні й справжні.
І коли він шепотів моє ім’я, коли його пальці сплітались із моїми, я знала: цей момент залишиться в мені назавжди.

Після… ми просто лежали поруч. У мовчанні. Але жодних слів не було потрібно. Бо тиша між закоханими — це найглибша форма близькості.

У кожної казки є свої чари…
Ваша вподобайка і підписка — саме ті чари, які допомагають їй жити.
Хай ця історія торкнеться вас ніжно, як нічний вітер.