22

Олеся

Нашим порятунком став під'їзд в який ми за бігли і  броньовані двері, котрі за нами закрилися і послужили нашим щитом. Як тільки очі звикнули до відносної темряви, то помітила, як у мого коханого в руках з'явився пістолет. 
-  Дем'ян, що відбувається? Де ти взяв зброю? - я намагалася запитати спокійно, але  істерика охоплювала мене все сильніше.  
- Олеся, пробач, але  всі запитання потім. А зараз присядь ось там. - коханий показав рукою на сходи - І не переживай все буде добре. Не дозволю щоб ти постраждала. 
Далі я вирішила нічого не запитувати. Дем'ян розгрібає мої проблеми, а я достаю питаннями. Обстріли не зупинялися. 

Він тримав пістолет в правій руці, а лівою набирав якийсь номер на смартфоні. 

Потім говорив з кимось, поки він говорив нормальною мовою, то я ще розуміла, а далі почалася військова термінологія і вже ні слова не зрозуміла.
Висновок з почутого я зробила.

Ціль того обстрілу не я, а мій ректор. Від того мені страшніше, бо за нього я переживаю більше ніж за себе. 

На всіх сусідніх будинках снайпери, підопічні Гетьмана. Але не можуть ранити нападника,  бо він так заховався, що видимість нульова. 

До нас вже їдуть інші колеги Дем'яна. Вони точно допоможуть. Звуки стрільби вже стихли. А я навіть одразу і не замітила.  Та несподівано тишину в нашій сховаці розвіяв звук телефона, який сповіщав про нове смс. Напевно я вже не зможу т спокійно відноситися до тих повідомлень. 

"Тук-тук, ти ще ховаєшся? Не бійся, тебе я ранити не хочу. А ось твого  ректора, я знищу. Бо він єдина перешкода нашим стосункам. "
Поки я читала смс, то не замітила, як  підійшов і сів на сходи біля мене Гетьманський.  

Глянула на свого коханого, а він дивився на мене. Не знаю скільки ми так сиділи.  Нам не потрібні були слова, наші погляди розказували набагато більше. Я більш ніж впевнена, що мій ректор прочитав разом зі мною, те кляте смс. 

Дем'яну напевно стало мало наших поглядів.  Він охопив мене лівою рукою і притягнув до себе. Правою він ще таки тримав  пістолет. 

Обняв і так ніжно поцілував мене десь в шию. 
- Олесечко, знай одну важливу річ. Хоча ні, я тобі скажу кілька важливих речей. Слухай уважно, по-перше - я тебе неймовірно сильно  кохаю. По-друге - тобі немає чого боятися, нікому не віддам. По-третє - як тільки ми зловимо Костяна,  то я вирішив змінити твій статус з вільної дівчини на заміжню жінку. А ще я дуже хочу з тобою дітей. 
Я не могла нічого йому сказати, бо сльози потоком текли з очей, а спазм стискав горло. Все що могла, це поцілунком показати, що сила моїх почуттів  не менше ніж його. 
-  Тепер, моє сонечко,  ти йдеш в квартиру і  закриваєшся там з батьками.  І подзвони Дмитру, нехай приїде щоб офіційно арештувати твого переслідувача.  А я повинен знайти його скоріше ніж мої хлопці. - не давши мені сказати ні слова, знову мене поцілував. - Олеся,  йди в квартиру. Все буде добре. 
Я по інерції почала підніматися по сходах. В голові було пусто, ні одної думки чи відчуття. Тільки сльози продовжували литися. 
Зайшла в квартиру, закрила на ключ двері, батьки налякано почали розпитувати, що відбувається. А я щоб не налякати їх ще більше сказала, що то розбій. Ніби якийсь божевільний просто щось хоче доказати. 
Подзвонила до Діми,  все йому завуальовано пояснила, а він зрозумів. Я в квартирі  не, могла знайти собі місця. Пройшла година, стрілянини не чути, але і Дем'яна немає. 
Коли зазвучала мелодія дверного дзвінка я першою побігла до дверей. Це ж коханий прийшов. Відкрила двері і впала в ступор. 
-  Ну нарешті я до тебе добрався. Ти мій трофей!