Глава 5

Евеліна Дроненко

- Ось все ж таки правду кажуть, що мужику потрібна дитина, - промовила Ніка і відпила чай. - Як не крути, а спадкоємець - це найголовніше. Народжувати тобі треба було Ева. Але що тепер. Слухай, але мама має рацію. Якщо зробити з кимось і…

- Ні, - я хитнула головою. - Ніко, я нічого такого робити не буду.

- Ну і дурепа. Так сама і залишишся без нічого, – закотила очі сестра.

- Ой, Ніка, з нею розмовляти марно, - мама зайшла до вітальні, де ми сиділи. – Нікого не слухає. Ось нікого. Все вона краще за всіх знає.

- Даремно ти так, Ево. Потрібно з чужого досвіду вчитися, а не зі свого. Ось я, якби вчасно не залетіла, то хто знає, чи одружився б зі мною Кирило, чи якась більш зубаста дівка собі заграбастала б. Що так дивишся? Думала, я випадково залетіла, ага, звичайно! І тести все ці робила, і на УЗД ходила перед…

Я не вірила своїм вухам. Ніка виходила за Кирила у дев’ятнадцять років. Він за неї на десять років старший був. Величезне і перше кохання. Я так думала. І дуже хвилювалася за молодшу ​​сестру, щоб їй не розбили серце, як це сталося зі мною.

- Розуміла, що підчепити такого, як Кирило один шанс на сотню і скористалася ним. Якось дивно, зазвичай старші сестри мудріші.

Я слухала сестру у піввуха. Її та маму. Нічого нового вони не говорили, але я… Два дні минуло з того часу, як я повернулася додому. Жахливих і довгих, як два роки. Які я тільки й робила, що думала.

Про те, що нізащо не зможу і не захочу провернути якусь гидку схему, а тим більше втручаючи в неї дитину. А ще про те, що не зможу пробачити Арса ... Ось просто не зможу і все. Такого не вибачають. Зраду… Ніколи.

- Це моє життя.

- Ага, колись я це вже чула, - хмикнула мама. – Я навіть пам'ятаю, коли. У твої вісімнадцять, коли ти голову втратила від цього хулігана. Нагадати, чим усе закінчилося.

- Я не залітатиму від першого-ліпшого. І брехати Арсу теж не буду. І намагатись його повернути. У понеділок я на розлучення подаю…

Я вже списалася з цього питання з Владою і вона пообіцяла, що її Діма порадить мені гарного адвоката. У нього багато знайомих, тож… З цим проблем не буде.

- Справа твоя. І життя твоє. Руйнуй його далі, - резюмувала мама.

Сестра багатозначно хмикнула, а я промовчала. Незабаром сестра поїхала до себе додому, а я сховалася від маминих багатозначних поглядів та зітхань у своїй кімнаті. Ввімкнула собі якийсь навмання обраний фільм і з ноутбуком на колінах влаштувалася в ліжку. Але зосередитися на кіношних пристрастях не могла. Вся моя істота корчилась від болю. І так, десь глибоко-глибоко всередині тліла надія, що Арс повернеться. Я навіть уявляла, як він приїде під будинок і проситиме щоб я спустилася. Не поїде, доки я цього не зроблю. А потім проситиме пробачення, присягатиметься в коханні і благатиме повернутися, дати другий шанс. Скаже, що його біс поплутав і що він зрозумів, що йому потрібна тільки я єдина. І так далі і тому подібне.

Уявляла та плакала. Ненавиділа себе за слабкість, за пошуки виправдання вчинку чоловіка, нехай і тільки у своїй голові. За думку про можливість пробачити… Таке.

Що ж мені не щастить так, га? Чому замість мене знову обрали іншу?

Згадалося обличчя Андрія. Цей хлопець був моїм першим коханням. До нестями. До запаморочення. Якби могла, я своє серце вирвала б і йому на вечерю приготувала. А йому це виявилося насправді не потрібне. Я йому виявилася непотрібною.

Йому, а тепер і Арсу... Обидва віддали перевагу іншим.

Вихідні пройшли, як у тумані. Так дивно не працювати. Не сидіти постійно на телефоні, не вирішувати ділові питання, що постійно виникають. Відсутність звичної рутини лише загострювала, посилювала біль від зради. Ввечері в неділю мені Влада скинула контакти адвоката. Звали його Валерій Олегович і він, на думку Діми, був одним із кращих у своїй справі. Дочекавшись понеділка, я зв'язалася з ним, і ми домовилися про зустріч. Те, що я і справді це роблю, готуюся до розлучення, не вкладалося в голові. Те, що відбувалося, продовжувало здаватися сном. Кошмаром, який скоро закінчиться. Жаль, це було не так.

Арсеній Дроненко

Арс не пам'ятав, коли він ще так втомлювався, як за ці п'ять днів. Так-так, у нього навіть вихідних не було. Доводилося сидіти в офісі та розгрібати справи. Він нічого не встигав і психував через це. Добре хоч Натка мозок не виносила. Терпляче чекала. Його дорога дівчинка... Він її перевів у ту кав'ярню, де сам знаходився, щоб ближче бути і частіше бачити. Так круто було, що тепер можна не ховатись.

Жаль тільки роботи непочатий край.

Понеділок. Середина дня. А відчуття, що вже вечір п'ятниці, так він втомився. Коли почув з-за дверей голос колишньої, то злякався, що дах їде від перевтоми. Завмер. Прислухався. Чи реально вона?

Підірвався до зали. Таки так. Евеліна тут. Стоїть вся така пряма, як палиця і плоска, як дошка, в розстебнутому чорному пальті і чорному діловому костюмі під ним, і поглядом Наталку свердлить. А та вся стиснулася в куточку, як кролик перед зміюкою.

- О, Арсе, ось і ти. Ходімо до кабінету, поговоримо! - прошипіла Ева, перевівши погляд на нього.

Ні, ну реально змія. І очі її зміїні, і голос. Як тільки Арсеній раніше цього не помічав?

- Я зайнятий. Телефонувати треба було спершу і попереджати.

- Чим ти зайнятий, Арсе? Підстилка твоя за прилавком ніби стоїть, а не в тебе в кабінеті.

Гості кав'ярні, що сиділи за столиками, зацікавлено обернулися. Ні, ну не дурепа, га? Якого біса Евеліна творить? Йому тільки привселюдного скандалу й не вистачало, слово честі. Щоб на смартфони зняли та в мережу злили.

- Що ти несеш? - шикнув на неї і, схопивши за передпліччя, затяг до свого кабінету. - Зовсім ідіотка, чи вирішила виставу влаштувати?

- Що ідіотка, ти маєш рацію. Інакше б не зв'язалася з тобою, – хмикнула дівчина. – Але нічого, це легко виправити.