Глава 12

Автомобіль за лічені хвилин розігнався до максимальної швидкості. Не впевнена, що це допустимо в місті, але коли за вами женеться навіжений з пістолетом ти якось не думаєш про це. Соколовський час від часу поглядав в бокове дзеркало, хмурився і ще більше тиснув на газ. 

- Ти як?- запитав через деякий час.

- Жива,- хрипло відповіла. Страх скував все тіло, серце билося десь у горлі, а душа давно зібрала всі свої речі і драпанула в п'яти. Не знаю, як в Сококоловського вистачало сили вести себе спокійно і холодно мислити в цій ситуації. Але тут, напевно, зіграла роль чоловіча зібраність. 

Ми виїхали за межу міста і вже летіли по майже вільній трасі. Я обережно озирнулася назад, стиснувши зуби від болі в плечі, і не побачила нікого схожого на вбивцю. Розуміла, що полегшено видихати рано, але спробувати вгамувати заоблачний пульс варто. Зробила пару глибоких видохів і скривилася від тяжкості в передпліччі. 

- Ти ранена?- холодно питає Сергій, кортко глянувши на мене.

- Трохи зачепило,- погоджуюся, а в роті пересихає. " Головне не втратити свідомість" - як мантру повторюю в голові.

- Де?

- В плечі.- роблю ще один видих крізь зуби.

- Чорт,- злиться хлопець. Знову зиркає по дзеркалах, завертає з головної дороги в бік лісу і за декілька секунд гальмує. 

Я мовчу. Розумію, що слухати мене зараз ніхто не буде та й сил , щоб сперечатися в мене не особливо багато. Сергій виходить з машини і бере аптечку з багажника. Рокриває двері поряд зі мною і говорить, прискіпливо оглядаючи моє обличчя:

- Так, уважно мене слухай,-він присів навпочепки, щоб мені було зручніше дивитися на нього.- Зараз я допоможу тобі пересісти на заднє сидіння і оброблю рану. Зрозуміла?- питає. Я лиш киваю. Напевно, сказується ще й стрес, але зараз мені хочеться лише плакати і спати. Та я не можу собі дозволити всі ці слабкості, тому обережно виходжу з автомобіля і пересідаю назад. Соколовський міцно і в одночас обережно підтримує мене за талію, не даючи похитнутися і впасти. Сідає поруч зі мною і говорить:

- Знімай куртку і кофту. - в очікуванні дивиться. Не намагаюсь навіть сперечатися, і виконую його наказ,( саме таким тоном це було сказано). Зараз якось фіолетово, що він побачить мене в одній білизні. Скидаю куртку і обережно витягаю лиш праву руку з гольфу. Вона вся в крові і виглядає жахливо. 

- Бляха,- Соколовський також розуміє, наскільки все плачевно. Відриває шматок вати, наливає перекису і обережно прикладає навколо рани. Я кривлюся і шиплю від болі, а він лише обережно дмухає і безапеляційно говорить,- терпи, Надю. Іншого виходу немає.- він хитає головою і продовжує,- Пуля прямо в плечі, я не зможу її дістати в таких умовах, а в лікарню нам не можна. Зараз я дам тобі знеболюване і ми поїдемо в одне місце, там тобі нададуть медичну допомогу і ми зможемо перечекати декілька днів.- він вже все вирішив, і наче план й нормальний , але я не можу. Заперечно хитаю головою і говорю:

- Дякую, але ні.- закусую губу,- Відвези мене, будь ласка, до батька. Він мені допоможе. - піднімаю на нього очі. По його злому обличчі ходять желваки, видно , що він ледь стримує себе.

- Надя, - каже крізь зуби, преривисто видихаючи.- Ти не розумієш, чи що?- говорить тихо, але від того мороз по шкірі. Краще б вже кричав.- Тебе хотіли вбити. Серйозні люди.- відокремлює кожне слово і додає,- дуже серйозні. Якщо ти з'явишся в місті , вони знайдуть нового виконавця і він вже доведе справу до кінця.

- Сергій,- перебиваю його тихим голосом і облизую пересохлі губи.- В мене дома двоє малих кошенят. Я не можу їх кинути, бо вони просто помруть з голоду. Розумієш?- я схлипую. Ну все. Сльози котяться по щоках, а я навіть не намагаюсь їх витерти. Пробую ще щось сказати , але лиш захлинаюся в риданнях. Соколовський робить,  те чого я від нього не очікувала ні в якій ситуації. Він обіймає мене, при цьому намагається не зачепити травмовану руку. Починає гладити по волоссю і тихо шепоче мені прямо на вухо:

- Ну все, Надю, заспокойся. Все буде добре.- так ми сидимо деякий час. Я - вткнувшись йому в груди, а він - легенько похитує мене зі сторни в сторону і говорить заспокійливі слова. - Так, послухай мене.- він бере моє обличчя в свої великі теплі долоні, нахиляється зовсім близько і каже дивлячись  прямо в очі, строгим тоном,- Зараз ти випиваєш знеболене і ми їдемо туди куди я сказав. Поки тобі будуть допомагати, я заберу котів і привезу до тебе. Ти зрозуміла мене? - на ці слова я лише киваю. Мене клонить в сон і бажання пручатися і щось доводити немає ніякого. 

Соколовський дає якісь пігулки і простягає пляшку з водою. Звідкись береться невеликий плед і він вкриває мене, залишивши спати на задньому сидінні. Останнє, що я бачу перед тим як заснути це те, як він додає градусів в пічці і дзвонить комусь.