Глава 11

Анна

За Соколовським грюкають двері, а я сповзаю по стіні і затуляю долонею рота, щоб стримати голосні ридання. Не знаю яким чином я трималась перед ним і не показувала свій страх. Зараз по всьому тілу носяться мурахи, а сльози опікають щоки. Ото я потрапила. Не хочу навіть уявляти наскільки велика та яма, яку я сама собі викопала. 

Просидівши в такому стані близько години я нарешті прийшла до тями. Витерла ладонями мокре обличчя і пішла на кухню. Налила собі води, а в душі насправді хотілося горілки. І що тепер робити, Надю? Щось мені підказує доказів Соколовський знайде чимало. Виписки з банку, відсутність його в кабінеті , а камери? Чорррт. Чому я не подумала про все це раніше? Де були твої мізки, Надю? А гроші, то я витратила.

- Бляха!- зі злості я запустила порожню склянку в стіну. Уламки розлетілися по всій кухні. Кошенята злякано втекли в вітальню. Подалі від хазяйки-істерички, яка в клубах весь мозок пропила. Це повний триндець. Хоча... Так. Безвихідних ситуацій не буває. Правильно? Мг. В принципі я можу здати прикраси і  повернути гроші Петру. Половину "авансу" я так би мовити витратила. Ну що ж... я кинула погляд в дзеркало, що висіло в коридорі. Смарагдові сережки , подаровані батьком на Восьме березня, своє відслугували. Скільки за них дадуть в ломбарді? Думаю достатньо.

Начіпивши перший попавшийся одяг , я драпанула в торговий центр. Слава кому тільки можна я не повідривала етекетки і зберегла чек. Срач в гаманці , на який я завжди нарікала , сьогодні став мені в нагоді. За годину я вийшла з ювелірного з грошима на руках. Півсправи зроблено. Побачивши недалеко ломбард я зазирнула і туди. Старенький сивий дідусь начіпив окуляри і підніс сережки під лампу.

- Хммм,- протягнув,- гарно. Чому продаєте? - підняв на мене очі і хитро зіщурився.

- Яка різниця? - відповіла трохи грубо.- Скільки дасте?

- Біле золото, смарагди і діаманти,- "Не рви мені серце" , хотілося викрикнути, але я стримувала себе. Я закохалася в ці сережки з першого погляду. Батько мав смак і на подарунки ніколи не скупився. - Двісті тисяч. - відказав дідок.

Я фиркнула. 

- Знущаєтеся? Їх півроку тому купували за триста п'ятдесят. - зло зиркнула на нього. Це взагалі грабіж. Ледь не вдвічі менше. Йому голову напекло,  чи що?

- Долар стрибає, - це тут яким боком?- золото обесцінюється...- що за бред? Відколи дорогоцінне каміння стало коштувати копійки?

- Не пудріть мені голову і  не розказуйте тупі балачки.- я підвищила голос.

- Спокійно , дівчино. - хмикнув оцінник. Здається вся ця ситуація його тільки забавляла.- Двісті сімдесят - кінцева ціна. Я так розумію гроші треба зараз, то повірте ніхто крім мене не запропонує вам більше. - він припідняв брови і в очікуванні подивився на мене. 

Голосно видихнувши я лише підтвердила доводи цього "офіційного" грабіжника. В принципі вся сума вже в мене. Ну вийшла я трохи в мінус, ну що поробиш? Свобода дорожче.

- Домовилися.- я кивнула.

Чесно, тримати в сумці стільки готівки було трохи лячно. А коли я поміняла їх на долари, то взагалі молилася , щоб мене не зупинили десь в провулку. 

Вийшла з торгового центру, роззирнулася по сторонах і набрала номер Петра. Те , що він візьме слухавку - відсоток мімальний, але як то кажуть "Надія вмирає останньою". Як символічно! Брррр. Мурахи по шкірі. Не дай Боже, Надю, ти ще раз потрапиш в таке лайно. Зроблю сама собі харакірі. 

В слухавці довго йшли гудки, та коли я вже збиралася скинути дзвінок, мені відповіли:

- Якими вітрами, Надія Федорівно?- спокійний голос чоловіка пробрав до кісток.

- Треба зустрітися.- кажу коротко і серйозно.

- Вітатися вас не вчили?- він хмикнув. Козел.- Навіщо? Наші з вами справи закінчилися. 

- Як виявляється - ні.- тепер вже хмикнула я.- Повторюся, де ми можемо зустрітися? 

- За годину в "Кларентіні"?- нарешті.

- Я буду.- коротко кивнула. 

- Надія,- озвався чоловік , коли я вже збиралася скинути виклик.- Сподіваюся ви розумієте, що якщо приведете когось на хвості, то нічим хрошим це для вас не закінчиться?  - вітаю, тепер мені ще й погрожують. Просто клас.

- Не хвилюйтеся. Розумію.- збила дзвінок і прикрила очі на декілька секунд. Здається, запахло смаженим.

В ресторан "Кларентіна" я заходила рівно в назначений час. Дорогий, помпезний і пафосний. Затемнена, навіть в день, обстановка, круглі столи з білою скатертиною до підлоги і темно-вишневого кольору дерев'яні стільці. Офіціанти , наче з однієї пробірки, зливалися в сіру масу, лише яскраві бейджики під золото, робили хоч якийсь акцент в їхній формі.

-  Добрий день . В вас зарезервован столик? - до мене звернувся офіціант , десь мого віку з зазубриною посмішкою.

- Мене повинні чекати.- я роззирнулася навколо.

- Петро Іванович? - спитав. На що я лише кивнула. - Проходьте.- мені показала правильний напрямок.

Вже за мить я побачила Петра, що сидів за столиком і різав стейк. Поряд стояв бокал червоного вина. Ніколи не розуміла людей , які п'ють алкоголь за обідом. А як далі працювати? Особисто в мене немає великою довіри людям від яких пахне спиртом. Чи бандитом можна все? Те , що він законослухняний громадян в мене навіть думки не закрадалося.

- Смачного,- побажала я всівшись поряд з ним. Мені треба налаштуватися на мирну розмову. Повернути гроші і домовитися про те, як мені виплутатися з цієї ситуації.

-Ооо, Надія. -протягнув чоловік. На його обличчі з'явилася лицемірна посмішка, а в очах хижий блиск. - Що привело вас в ці краї?- сказав нудотно солодким голосом. Десь на задворках свідомості вже почала з'являтися думка про те, що мирно ми не домовимося. Та не подавши виду, я виклала на стіл конверт з навіть трохи більшою сумою і передвинула його до нього з такою самою нещирою посмішкою. В моїх очах легко читалася впевненість і абсолютна відсутність страху. На диво, саме так я себе і відчувала.

- Я хочу розірвати нашу угоду. - холодним голосом звернулася до нього,- Ви не знаєте мене, я не знаю вас. Якщо мене спитають , то  я скажу, що гроші і записку з проханням підкинути документи мені передав маленький хлопець прямо на вулиці.