Глава 6

За нашою прекрасною традицією з офісу я виходжу зла, як три тисячі чортів. От знаєте, є такі люди від спілкування з якими скули від злості зводить? От мій шеф очулює цю армію. І наче весь такий солоденький-миленький, але хочеться розстріляти на місці. От бувають люди - і красиві, і багаті, але противнііі до жуті. І ту зовнішність з товстим шаманцем можна засунути подалі - бо реально неможливо спілкуватися з горою зарозумілістю.

Я переходжу дорогу, як переді мною тормозить чорний мерс. Вам не здається, що забагато бандитів на один квадратний метр зібралося навколо мене?  Але коли з авто виходить знайомий охоронец, я полегшено видихаю. 

- Надія Федорівно, - звертається чоловік до мене,- Федір Олександрович просить вас проїхати до нього.

- Та ви що? - я зухвало підняла брови. - З якого це переляку? Я  в вільному плаванні, важко працюю, а до любих батьків буду їздити тоді, коли сама захочу.

- На добровільну посадку в авто у вас є двадцять секунд. В іншому випадку будуть застосовуватися  неприємні для вас методи.

- Навіть так? - нічого так, дружелюбненько однако, мене таточко викликає.

- Десять секунд,- охоронець глянув на годинник. Я фиркнула і попрямувала до машини.

- Це правильне рішення, - кивнув чоловік. Мудак.

Їхали ми довго. Добрих півтори години від центру до заміського маєтку батьків. Не розумію, як люди витрачають на дорогу так багато часу.  Я хмикнула. Такі як мій таточко відносять себе до рангу богів. А будинок, то більше для пафосу і фарсу перед його "колегами" по бізнесу. 

Ми під'їхали. Я не була тут десь близько півроку. Зазвичай, ми жили в будинку,який знаходиься на закритій території в самому центрі міста, а тут батько влаштовує  якісь важливі вечері.

Заходжу на територію і прямую до маєтка. Тут гарно. Вишуканий сад, ліхтарики, газон. Але ,знаєте, таке це все не затишне. Почуваєш себе, як в музеї. Доторкнешся до чогось, а збоку якась бабця-охоронець вискоче і почне гарлапанити "Експонати руками не чіпати". Жах. 

Відкриваю двері будинку , з вітальні б'є світло. Йду туди і зупиняюся на порозі. Батько сидить в кріслі біля каміну. В діловому костюмі, з сигарою в одній руці і стаканом віскі в іншій. Прямо кадри з голівудського фільму. Ловлю на собі його погляд. Гордовито вскидаю підборіддя і зухвало піднімаю брови.

- Ти хотів мене бачити? - питаю холодно. Не притиснеш мене, таточко. Я тобі не мати, яка від одного його погляду зажимається. Спробуєш вкусити - зуби обламаєш.

- Сідай,- киває мені на крісло біля нього.

- Я ненавиджу запах цигарок. Ти прекрасно це знаєш,- продовжую стояти на місці.

- Ти в моєму домі, тому дотримуйся моїх правил. Його голос крижаніє та й сам він напрягається. Стримую посмішку, тому що наші з батьком характери дуже схожі і від того постійні сварки і війни. От і зараз він злиться через те, що я не піджимаю воста і не заїкаюся,  розмовляючи з ним. Звичайно, це ж сам Левицький. Гроза бізнесменів столиці. Власник декількох ресторанів, будівельної копанії і десяти магазинів електроніки і техніки. Так, він багата і впливова людина, але зараз він - батько, який не може зрозуміти, що на роботі і вдома треба вести себе по різному. Ми не його підлегли, колеги чи конкуренти. Ми - його родина. І якщо я можу відстоювати свої права , то мама... Мама, то інше. Але здається, що якраз з нею батько більш м'якіший і не такий наполегливий. Але я то... постійні проблеми і суперечки. Ми два темпераменти, які не можуть мирно ужитися під одним дахом.

- Я в твій дім не по своїй волі приїхала. Тому я тут гість, а з ними треба поводитися більш культурно, таточко.-  облокочуюсь на спинку крісла, що стоїть майже біля входу, бо ноги від підборів вже починають боліти.

Батько піднімається і підходить ближче. Він ідеально вписується в цю кімнату. Велика, з високими селями і панорамними вікнами вітальня в стилі "дорого-багато". Позолота, вінтажні шкіряні дивани і крісла, масивні картини і великий камін навпроти входу. Але треба зізнатися все зроблено дуже стильно , дякуючи смаку мами і праці дизайнерів. Тато і сам такий - вишуканий і витриманий, як хороший коньяк. Високий, широкоплечий, з сивиною  в темному короткостриженому волоссі  і яскраво-зеленими очима, які дісталися і мені. 

- Давай без отих епічних пауз і красномовних поглядів.- кидаю клатч на диван , сідаю на нього, закидаючи ногу на ногу і розслаблено відкидаюся назад. - Чого кликав? - легко киваю головою, вимагаючи пояснень.

В очах батька загоряється вогонь, але він намагається тримати себе в руках. Йому не подобається моя "братська" поведінка. На декілька секунд він прикриває очі, намагаючись заспокоїтися.

- Ну? - підганяю його і знову натикаюся на жаркий погляд. Мене забавляє вся ця ситуація. Нащо кликати, якщо не говориш причину? Ті багатії, канєшнааа... Стільки тараканів в тих головах.

- Ти влаштувалася на роботу в "MARS corporation" - батько не питає, а констатує факт.

- І? - нахиляю голову, питаючи.

- Ти повинна звільнитися, - каже строго, а я пирскаю. 

- Що ще? Стрибнути з даху чи вивчити мистецтво айкідо? - я розсміялася.- Я нічого нікому не винна.

- Винна, Надя,- каже крижаним голосом, роблячи ковток спиртного і дивлячись зверху-вниз. - Ти взалі як це уявляєш? Донька Левицького буде носити каву конкурентам батька? 

- А,  то он чого ти взбісився,- я піднялася і подивилася в очі батька. Навіть на підборах я була нижче його на цілу голову. - Так, Федоре Олександровичу, ваша донька буде носити каву вашим конкурентам.- я знала, ща йорнічаю. Знала, що реально можу отримати, але якось мені побоку. Якщо мій бос конкурент батька, то він мене на зло йому не звільнить. Мені немає чого боятися. Все, що можна батько вже відібрав. Звичайно, ще квартира залишилася, але тепер в мене гроші є. Зніму собі прекрасну двушку в центрі і буду чудово там жити.

- Надя,- він важко видихнув. - Забирайся з тої роботи і повертайся додому.