Глава 5

"На роботу, як на війну" - саме з таким лозунгом я йшла до центрального входу в офіс. Яскравий макіяж, ідально вкладена зачіска, чорна шкіряна спідниця і такого ж кольору блузку. "Цок-цок-цок" звук моїх підборів грів мені душу з тим самим успіхом, як документи холодили її. Але десять тисяч  задатку, половину з яких я вже витратили не давали забути для чого я все це роблю. І взагалі в усьому винен батько , немає чого єдину доньку під поїзд кидати. А я як можу виживаю. І цей Сергій Дмитрович.... Не вів би себе як остання сволота, а був би лапочкою , як в нашу першу зустріч, можливо я б і відмовилася. Та я б стовідсотково ,  напевно, відмовилася. А тепер все. Спроба була одна, як то кажуть. Потріпають нерви , нічого з ним не станеться.

Та й взгалі ці документи будь-який, на ізі, підкинути може. Він же легковажний, щось пнеться з себе, а сам навіть кабінет не зачиняє і кур'єрів прямо в офіс пускає. А як же ця... Як її? Конфединтіальність, а? Службова таємниця? А в мене обставини - холодильник пустий та й туш скінчилася. От і все! Заганяємо залишки совісті подалі і гордо підіймає підборіддя.

Прийшла я вчасно і о дев'ятій миленько посміхалася своєму босу.

- Добрий ранок, Сергію Дмитровичу,- покищо гадючку можна засунити туди ж куди і совість, і показати, що  я зразковий робітник, якому можна необговорююче довіряти.

Шеф здивовано глянув на мене, тихо хмикнув і повністю проігнорував моє привітання. Козел. Ну все, ти втратив свій останній шанс на порятунок.

Знову півдня він ганяв мене по офісу. То папери не того розміру, то шрифт йому передрукуйте. Шизік! І як на зло він весь час сидів в кабінеті. Вчора ледь зловити його могла, а зараз як ведмідя з берлоги не виженеш. Капець. Але, Надія Федорівно, хто сказав, що буде легко, га? За двадцять тисяч баксів можна і попаритися. А раніше такі гроші на півдня шопінгу в Парижі ледь вистачало, а тепер он як маю "чесно заробити".

Нарешті по обіді "Його Величість" вийшли з кабінету і не дивлячись на мене кинули:

- Дочекайтеся, поки Іваненко занесе документи, а тоді можете йти на обід. - мати божа, до мене звернулися на "ви". А ну вщіпніть, бо мені якось не віриться.

- Добре.- він пішов навіть не зачинивши двері кабінету. Посмішка "чеширського кота" миттєво з'явилася на моєму обличчя.  Три "ха-ха" бос. 

Я почекала хвилин п'ять. Може він розтяпа і повернеться за чимось? Ні? От і прекрасно, нешановний Сергій Дмитрович. Сподіваюся вже завтра ми не побачимося. Я підхопила документи і взяла ще якісь невідомі мені папери, мало чи що. Може хтось припреться у найвідповідальнішний момент. 

Я переступаю поріг кабінету, проходжу до столу і бачу брудні чашки з-під кави. Я ж поки секретарка, треба прибрати. Беру чашки і тут по всьому кабінету лунає така гучна серена, що від неочікуваності посуд випадає з моїх рук і розбивається , а через секунду сирена вщухає, але замість неї в кабінет влітає з десяток охоронців. На мене направлені пістолети, а я в шоці. Навіть в ступорі.

- Що сталося? - в кабінет заходить молодий чоловік в діловому костюмі. За ним заходить мій бос і ще один чоловік. Троє, як на підбор - високі, широкоплечі і гарні, як боги. Можна адресок заводу, де штампують таких красунчиків? Чи вони всі з браком, як мій шеф? Сволота африканська.

Я гучно видихаю і всідаюся на стілець, прикривши очі. Я ледь не отримала всі можливі серцеві хвороби і лікарі б  розсварилися, ставлячи мені причину смерті. Інфаркт, інсульт, переляк. Список вічний. А причина то одна - бос сволота.

- Ой, хлопці, пробачте,- почула я голос шефа,- забув нову секретарку попередити про систему охорони,- це мати твою в роддомі забули попередити, що при народженні її сину, замість пуповини совість відрізали.

- Сірий, ти охренів?- питає чоловік в костюмі і жестом розганяє охорону. Другий  до цього мовчки стояв , облокотившись об двері, а зараз ледь похитав головою і теж зник. Якийсь він хмурий. "Зато бос в тебе веселий , Надю",- каже мій внутрішній голос, капаючи собі валер'янку.

- Ну пробач , Олег, помилка вийшла,- щось угризінь совісті не чутно в його голосі. Це помічає і сам Олег, тому що мовчки розвертається і йде з кабінету. Я встаю і слідую його прикладу.

- Викличте прибиральницю, Надія Федорівно,- кажуть мені в спину, а у відповідь я хлопаю дверима. Дістав. 

З першого разу підкорити фортецю мені не вдалося, тому я сховала документи назад в сумку і до кінця дня ми з шефом прекрасно ігнорували один одного. 

- А чого ви заходили, Надія Федорівна?- я чую, що він вийшов з свого кабінету і став навпроти мого стола. Втекти додому непоміченою - місія провалена.- Я бачив якісь документи, начеб-то.- чорт.

- На підпис папери приносила,- кажу вдягаючи тепле пальто. Мій робочий день скінчився - хай іде в дупу.

- Ну і де вони?- Сергій піднімає брови.

- Сам шукай. Мій робочий день закінчивя десять хвилин тому,- не витримую і хамлю. Сьогодні можна.

- Навіть так? А не над-то фрівольно ви розмовляєте з начальником,пані Левицька?- іронія аж пре. Козел.

- А не над-то багато ви собі дозволяєте, начальник? - кажу в його манері.

- Достатньо , Левицька,- він нахиляє голову.

- Я за вас рада.

- Істеричка, - вздихає ледь чутно.

- Козел, - я відповіждаю голосно. Та гори воно все синім пламенем.

- Психопатка,- обмін приємностями розпочато.

- Хамло.

- Ідіотка.

- Мудак,-  ми обидва попрямували на вихід з приймальньої - я до ліфту, він в кабінет. І на останок, як по команді, показали один одному фак. 

Хммм. Достатньо епічно завершився мій другий робочий день.