Глава 4

- Значить так,- починає Сергій, - ось твоє робоче місце. Сподіваюся , наша білоручка зможе готувати каву і приносити папери на підпис?- глузливо зіщурив очі. Знаєте, що ? Він починає мене бісити, от прямо таки конкретно роздражати. 

- Обережніше на поворотах. Окей?- я не збираюся терпіти знущань. Краще бути  голодною і ходити пішки, але з гордо піднятою головою.

- А то що?- піднімає брови,- Як взагалі тебе таточко дістав з нічного життя і міланських магазинів? За шкірки працювати притягнув?- тааак, оце він даремно. 

- А то засужу за наклепи і знущання. Скажу, що на мене тиснули через гендерну нерівність.- я не знаю, звідки в моїй голові з'явилися такі розумні вислови, бо якщо чесно я не дуже розумію, що то все означає. Але гордий і зухвалий вид, як я гадаю має прокатити.

- Навіть так?- він розсміявся. Не такої реакції, якщо чесно я чекала.- А куплений юридичний диплом не буде заважати? - козел. Виводить мене з себе.

- Не хвилюйся, буде в самий раз. - намагаюся тримати себе в руках, а хочеться відро помиєв йому на голову ввилити.

- Ну так, справді. Чого це я недооцінюю дочку Левицького? - каже приторно солодким голосом.- Де треба спідницю покоротше вдягнеш, де треба ніжки розсуниш. Це ж так в великому бізнесі робиться? А? Дочка Левицького, що скажеш на рахунок...? - він недоказав, бо я вмазала йому долонею по щоці. Зі всієї сили, так , що на його обличчі залишився слід від моєї долоні. Він здивовано припідняв брови, хмикнув і витер кров з губи, яку я йому паралельно розбила.

- Ось так це робиться в великому бізнесі, Сергію Дмитровичу,- кажу холодно. Дивлюся в його потемнілі, від злості  очі. Навіть на підборах, я ледь дістаю йому до підборіддя, а без них то взагалі напевно по плече. Взаглі-то я завжди вважала себе достатньо середнього зросту, але поряд з цим "шкафом" я наче блоха. Просто ідеально. Щоб дивитися йому в  очі я маю задирати голову і шия від цього починає боліти.

Деякий час ми стояли мовчки, дивлячись один одному прямо в очі. Я так шкодувала, що не нафарбувалася зранку, бо без мейкапу  виглядаю ще молодшою свого віку. Та й взагалі я шкодувала про те, що приперлася на цю співбесіду. Дивлячись на цього кремезного молодого чоловіка, по обличчю якого желваки від злості ходили, я шкодувла про всі свої прийняті за останній час рішення. І починала я напевно від того моменту, як в 16 років вперше пішла в клуб . Саме від тоді мене так затягнуло це "нічне " життя. Але не зважаючи ні на що, мені не було страшно. Якось напівсвідомо я розуміла - він не причинить мені шкоди. 

- Каву мені зробіть , Надія Федорівно. Американо з трьома ложками цукру,- сказав холодно і розвернувшись, голосно гримнув дверима, повертаючись в свій кабіет.

- Як скажете, Сергій Дмитрович,- я можу дати руку на відсіч, що він почув мої останні слова.

Раунд, панове.

Я вийшла з офісу зла і виснажена. Мене ганяли по поверхам і відділам, як сидорову козу, я тричі бігали по кавові зерна в магазин через дві вулиці . То бачте, королю арабіка не до вподоби, то кислуватий присмак не подобається, то ще якась фігня. Ноги гуділи, праве око сіпалося, а всі можливі мати і прокльони ще по-обіді висипалися на голову мого боса. З яких пір чоловіки стали такі мстиві? Я думала це прерогатива жінок. О часи, о нрави! Куди котиться цей світ.

- Надія Левицька?- запитали десь збоку.

- Так.- прикусила свого довгого язика. Надя, хоч інколи промовч. Заради своєї ж безпеки.- Допустимо. Ви хто?

- З вами хочуть поговорити,- звичайно на моє питання не відповіли. Перед очами пронеслися кадри з тисячі перегляних мною фільмів. Зараз мене запхнуть в машину до (в кращому випадку!) серйозних дядечків, в гіршому... думати страшно.

- Я за них рада.- кажу і панічно дивлюся по сторном. Аплодуйте стоячи, бо саме  за рогом, куди я встигла зайти, не було жодної , бляха!, людини. Мені триндець.

- Пройдіть до машини. Ми прийшли з миром, - що ви кажете? Де моя вилка? Лапшу знімати будемо. 

- Хай приходять куди хочуть, я не полізу в машину, - я казала то все впевненим тоном ( розмови з охоронцями, коли нас напитпитку не пускали в клуб, не пройшли даремно). А сама  придумували шляхи відступу, яких поряд з цими амбалами не було взагалі.

- Йди вже,- культура скінчилася і мене грубо засунули в автомобіль. Я почала кричати, але мене швидко заткнули. Я кусалася, брикалася, поки не отримала значний удар в живіт. В очах потемніло і я кашлюючи, зігнулася в три погибелі.

- Вкусила мене, сука.- прогримів один охоронець.

- Гріша, не виражайся,- почула спокійний голос. Підняла очі і втупилася в чоловіка років п'ятидесяти. В гарній фізичній формі, з чисто виголеним обличчям і сидиною в волоссі. Чесно, він виглядав досить приємно, і якби його люди дві хвилини тому не приклали мені гарненько , я б навіть вважала його брутальним і симпатичним. Ці жінки... Сама іноді дивуюся нашою логікою.

- Надя, пробачте, що нам довелося примінити фізичну силу. Мене звуть Петро,- почав чоловік.

- Я мала сісти в невідому машину, в присутності двох величезних амбалів по-першому зову? Ви справді думаєте, що адекватна людина би так вчинила, Петро? - я випрямилася і гордо подивилася йому очі. Я не боюся його.

- Звичайно, ні,- він посміхнувся. Блііін. Чому в усіх мудаків такі гарні посмішки? Одного прикладу мого боса вистачить. Так, Надя, давай будемо згадувати цього психа, саме в той момент коли тебе притиснули між собою два громили. Справді! Чом і ні?

- Що вам треба? - питаю і вскидаю підборіддя. Вам не здається, що забагато проблем звалилося на плечі такої хрупкої дівчини, як я? 

- Хочу запропонувати вам угоду. - я припідняла брови від здивування. Угоду? Працювати його особистою шл...хою чи що? Вибачте, я не настільки горда. В такому випадку  радісно повернуся під крило до таточка.

- Яку ще угоду?- я розізлилася. Мене бісять такі королі життя. Він думаю, що він тут "цар" і "бог" , чи що? Хай іде в дупу. (Це сказала мажорка, що не вилазить з клубів? Парадокс.)