Оповідання

Дякую Бабуся

Автор: Олександра Сорока

Оповідання в жанрі: містика, фольклор, сучасна проза, драма

Анотація: Це оповідання про двох братів, які шукали цвіт папороті. Про воїна, у пошуках шляху шлях додому. Про тепло рідної оселі, про надію, про рідних, які навіть з того світу допомагають нам у скрутні часи.

Запах від бабусі йшов неймовірний: мед, трави, свіжий хліб і печена картопля. Він любив сідати поруч, щоб всім тілом вбирати її аромати. З сараю де-не-де долинав запах гною, з двору свіжозрізаної зелені для свиней та липневих квітів з поля. Всі ці запахи змішувалися в унікальний аромат рідної бабусиної оселі.

— Хто шукав папороть, щоб знати все, йшов на Купало в ліс, — бабусині історії заворожували Артемка, і він слухав їх, відкривши рот.

— А далі що? — допитувався хлопчик, розширюючи очі.

— Цвіт папороті розквітає в ніч на Івана Купала, в першій хвилини опівночі. Хто зірве цей цвіт і покладе на мізинець лівої руки, той все знатиме: як пташки балакають, як рослини говорять, де річка звертає, чому місяць на небі сяє сріблом. Всі секрети світу відкриває.

— І як ту папороть знайти? — Артемко підповзав ближче. Запах свіжозрізаної трави лоскотав ніздрі і п’янив одночасно.

***

Металевий різкий дух водночас змив бабусин образ і Артем винирнув із спогадів. Нога знов закровила і він дістав новий комплект бинтів. Затягнув тугіше турнікет, перев’язав по-свіжому стегно і озирнувся довкола. Ліс мовчав, лише деколи долітали звуки глухих прильотів. Пташки наче повимирали і звірів чути не було.

Артем завмер і прислухався. За метрів п’ятдесят чувся приглушений тріск мокрого листя під чиїмись кроками. Повітря застигло в його легенях. Артем притулився щільніше до дерева, уявляючи себе старою корою в древньому лісі. Через дві хвилини він повільно видихнув і знову прислухався. Кроки розтанули у темряві. Нікого поруч не було, лише він і старий втомлений ліс. Розірвані дерева пропускали зіркове нічне небо. Артем глибоко вдихнув і спокійно видихнув кілька разів. Звуки артилерії стали звичними і якось природними в атмосфері цього залишеного місця.

Простріляна фляга з-під води навіювала лише сум, спрага вже підступала сильніше. Кілька хвилин після він знов розклав перед собою скудне спорядження: простріляна пляшка, комплект бинтів (то на потім), турнікет (запасний), якісь таблетки, два шоколадних батончики, носовичок, ніж, ложка. Ложка бентежила ого найбільше: використати було ніяк, але і викинути то як крихти хлібу для ворога. Два дні без сну й відпочинку виснажили його до краю. Мозок працював у тумані, думки плуталися, крововтрата послаблювала тіло. Йому було необхідно відпочити, але в сірій зоні рух був єдиним захистом. Ніхто не прийде його рятувати. Або виберешся сам, або тебе поховають у братській могилі, і твоє ім'я викарбують на холодному камені серед сотень інших зниклих безвісти.

Артем кілька разів глибоко вдихнув і, тримаючись за мокру кору, важко піднявся на ноги. Нога все ще кровила, але він затягнув пов’язку до межі, щоб інколи міг опиратися на кінцівку. Повільно ступаючи, він вирушив з місця. Незнайомий ліс бентежив його, він раз за разом зупинявся і прислухався. Через двадцять хвилин він почув перших пташок, ще через п’ятнадцять хвилин додалися інші звуки: деінде звірячий шурхіт у кущах, кілька разів навіть комарі дзвеніли поруч. Тоді Артем почав потроху розслаблятися — ліс приймав гостя, не підставляв коріння під ноги, не гримів гіллям, тримав вовків і ведмедів подалі. Звуки артилерії вже не долітали, а губилися у густій кроні дерев і падали додолу, розчиняючись у мокрій землі.

Сонце заходило над лісом, забарвлюючи небо золотими і пурпуровими відтінками. Артем відчував, як сили поступово залишають його. З кожним кроком слабкість все більше охоплювала тіло. Зрештою, він знайшов привітне місце серед коріння старого дубу. Ледве встиг зручно вмоститися, як відразу провалився у сон, відчуваючи тільки легкий дотик вечірнього вітру на своєму обличчі.

****

— Давайте я вам допоможу, — Микола підскочив до діда Панаса і вихопив відра з водою.

— Йой, куди ж ти… Ай… Молодий і сильний, то неси, — пробурчав дідусь і з полегшенням пошкандибав за високим парубком.

— Чого ж ви, діду, самі воду носите? Де ваша Оленка? Чому онучка вам не допомагає? — жартівливо запитав Микола і посміхнувся так, що сонце відбивалося від його зубів і сліпило очі.

— Плете ті кляті кошики. Каже, ще з десяток треба, щоб нормально на ярмарку заробити. І вдень, і вночі сидить у своїй світлиці та плете. Хай Бог милує.

— Вона у вас працьовита дівчина, все встигне, — Микола посміхався і легко ніс важкі відра. Його всі любили на селі, казали, що він поцілований богами за вроду та добрий характер. Хлопці заздрили першому парубку на всю округу, дівчата приїздили навіть із сусідніх сіл, щоб хоч раз побачити його та напитися води з його рук. Не минуло й дня, щоб нова дівчина не з'явилася на подвір'ї Батюків із запитанням:

— А чи можна тут напитися води й набратися здоров'я?

На що Микола завжди усміхався, наливав глечик і, підносячи його дівчині з легким поклоном, відповідав:

— Від такої краси моя вода стане чарівною, а колодязь наречуть магічним.

Дівчата потім сміялися від щирості, приховуючи обличчя під віями. Потім кожна у світлиці при свічках розповідала історії: як Микола одній підморгнув, іншу взяв за руку ніжно, а рука у нього міцна, сильна, наче з каменю. Чуток про братів Батюків ходило багато, а плітки линули в повітрі.