Дякую, але більше не треба

Глава 1. Привид з претензіями

Харків умів дивувати. Щоправда, зазвичай для цього йому не потрібно було нічого особливого: достатньо було вийти з дому, пройти кілька кварталів і спробувати дістатися потрібного місця, не вступивши в суперечку з водієм маршрутки, не послизнувшись на рівному місці й не почувши від когось чергову історію про те, чому саме сьогодні все працює не так.

Аліна любила своє місто. Навіть тоді, коли воно поводилося так, ніби мало особисту образу на всіх своїх мешканців.

Сьогодні Харків вирішив нагадати про себе прохолодним вітром, хмарами, що затягнули небо ще до заходу сонця, і дрібним дощем, який почався саме тоді, коли Аліна вийшла з кав’ярні.

— Чудово, — пробурмотіла вона, дивлячись на краплі, що осідали на рукавах куртки. — Просто ідеальний вечір.

Вона витягнула з сумки телефон і перевірила прогноз погоди. Звісно, дощ обіцяли. Навіть попередження було. Просто Аліна вирішила, що синоптики, як завжди, перебільшують.

Це була одна з її численних помилок за останні двадцять сім років.

Вона сховала телефон, поправила ремінець сумки й рушила до найближчої зупинки. Волосся, яке вона вранці старанно розчесала й уклала, уже почало жити власним життям. Руді пасма вибивалися з-під капюшона, чіплялися за комір і лізли в очі.

Зустріч із подругою виявилася приємною. Вони давно не бачилися, тому розмов вистачило б іще на кілька годин. Обговорили роботу, знайомих, чергові дивні новини, посміялися з людей, які вміють створювати проблеми навіть там, де їх узагалі не існувало.

Аліна повернулася б до кав’ярні, якби не ранкове заняття з учнями. Робота їй подобалася, хоча іноді змушувала серйозно замислюватися над тим, чи не варто було замість програмування викладати щось менш небезпечне для нервової системи. Наприклад, поводження з вибухівкою. Там хоча б усі розуміють, що не можна натискати випадкові кнопки. Діти ж могли витратити двадцять хвилин на те, щоб пояснити, чому їхній код не працює, а потім зізнатися, що вони його не запускали.

Але Аліна любила своїх учнів. Навіть тих, які час від часу перевіряли її терпіння на міцність.

Вона дістала навушники, вставила один у вухо й відкрила повідомлення від подруги.

«Напиши, коли будеш удома».

Аліна усміхнулася.

«Якщо мене не викрадуть прибульці — напишу».

Відповідь прийшла майже миттєво.

«З твоїм характером вони ще й повернуть тебе назад. І доплатять мені, щоб я тебе забрала».

— Дуже смішно, — сказала Аліна сама до себе.

Поруч пройшла жінка з парасолькою й озирнулася.

— Перепрошую, — автоматично промовила Аліна.

Жінка нічого не відповіла й пішла далі.

Аліна зітхнула. Вона не надто любила розмовляти сама з собою на вулиці, але іноді думки виходили назовні швидше, ніж вона встигала їх зупинити.

Дощ поступово посилювався. Дорога блищала від ліхтарів, автомобільні фари розтягувалися на мокрому асфальті довгими світлими смугами. Місто жило звичайним вечірнім життям: хтось поспішав додому, хтось чекав транспорт, хтось стояв біля магазину й намагався втримати парасольку, яку вітер уперто вивертав навиворіт.

Нічого незвичайного.

І саме тому Аліна не звернула уваги на чоловіка, який стояв біля входу до провулка. Він не виглядав підозріло. Високий, темноволосий, у темному одязі. На вигляд — звичайний перехожий, який просто перечікував дощ. Щоправда, він не мав парасольки, а його волосся залишалося сухим, хоча навколо вже все було мокрим. Але це могла бути зачіска. Або капюшон, який він щойно зняв.

Аліна не збиралася аналізувати зовнішність незнайомців. У неї було достатньо власних справ.

Вона звернула на вулицю, якою зазвичай поверталася додому. Дорога була трохи довшою, зате знайомою. Уздовж тротуару тягнулися будинки, кілька невеликих магазинів уже зачинилися, а біля одного з під’їздів хтось залишив старий велосипед.

Аліна прискорила крок.

Телефон завібрував. Вона глянула на екран і побачила нове повідомлення від учня.

«А можна я завтра дороблю?»

Аліна зупинилася посеред тротуару.

— Ні, — сказала вона вголос. — Не можна. Ми це вже проходили.

Телефон знову завібрував. Учень надіслав смайлик із сумними очима.

— Не треба на мене так дивитися. Я не піддаюся емоційному шантажу.

Вона набрала відповідь, нагадала про завдання й нарешті сховала телефон.

Саме тоді почула звук.

Спершу їй здалося, що десь неподалік упав сміттєвий бак. Потім пролунав короткий глухий удар, за ним — шурхіт, ніби хтось зачепив металеву огорожу.

Аліна підняла голову.

За кілька десятків метрів, у вузькому проході між будинками, хтось рухався.

Вона не одразу зрозуміла, що саме бачить. Двоє чоловіків. Один стояв, притиснувшись спиною до стіни, другий повільно наближався до нього.

Здавалося б, звичайна ситуація. Можливо, сварка. Можливо, хтось не поділив дорогу, гроші чи ще щось, через що дорослі люди раптом вирішують, що найкращий спосіб розв’язання конфлікту — фізичне насильство.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше