Дякуємо за те, що не з нами...

- Наступна зупинка "Станція "Центральна"". Не притуляйтеся будь ласка до дверей вагону та підготуйтеся до виходу заздалегідь, щоб не створювати незручності собі та іншим пасажирам...

Люди почали по трохи збиратися. Серед натовпу були як студенти, так і дрібний офісний планктон, якому пощастило працювати в центрі міста. Хтось слухав музику в навушниках, хтось дивився в чорне дзеркало свого смартфону. Та, не зважаючи на свої справи, всі як один попрямували до дверей, почувши сповіщення з динаміку.

Роберт піднявся з сидіння. Недешевий костюм та гарний механічний годинник вирізняли його серед юрби клерків теперішніх та майбутніх. Тримаючи в руках діловий портфель, він теж почав просуватися до виходу.

На зупинці натовп швидко залишив потяг. За мить люди перейшли до ескалаторів - спустошена зупинка залишилася чекати нових відвідувачів.

Роберт стояв не рухаючись. Йому здавалося, наче це стіна станції кудись почала віддалятися, а не він. Сходи повільно піднімали його вгору. "Треба обов'язково випити подвійну каву або великий капучіно..." - це бажання виникло ще тоді, коли він вийшов з дому сьогодні вранці.

З кожною секундою ескалатор ніби сам по собі розчиняв пітьму навколо і ось, наче верхівка священної гори, перед Робертом постав світлий хол станції. Малюнки на стінах розповідали історію становлення держави. Батьки-засновники серйозно, але зичливо спостерігали за пасажирами, що багато років у своїх справах снували туди-сюди. На інших фресках були зображені історичні події та документи останніх 300 років: білль про права людини, Конституція... І вже над виходом назовні виднілася, як вінець мистецької композиції, проста фраза "Ми віримо в Бога".

Вулиця була заповнена світлом ранкового сонця. Високі будівлі деінде затуляли небосхил, та новий день все одно зміг пробитися крізь них вранішніми променями. За рогом знаходилася улюблена кав'ярня. Роберт попрямував туди, тим більше, що це було як раз по до розі на роботу.

- Доброго ранку! Мені, будь ласка, великий капучіно без цукру...

- Доброго ранку! Щось Ви сьогодні раненько - багато роботи? - бариста привітно усміхнувся та почав готувати каву.

- Та ні, машину здав до автосервісу на гарантійне обслуговування. Їхав на роботу міським транспортом і вирішив одразу зайти до Вас.

Працівник кафе накрив паперовий стакан з капучіно і передав його клієнту:

- Ось Ваша кава... Сьогодні якийсь особливий ранок...

- Дякую. Так. Він дуже світлий.

Роберт розрахувався за каву та повільно, наче прогулюючись, пішов у напрямку свого офісу. Через два квартали з-за рогу визирнула гарна десятиповерхова будівля у стилі хай-тек. При вході на першому поверсі Роберт привітався з охоронцем. Той хитнув головою у відповідь, а потім вказав рукою в бік нагрудної кишені сорочки. Ну звісно, як завжди забув причепити туди свій бейдж. Він вдячно поглянув на чергового і поліз до свого портфелю. Ось і маленький кусень пластику потрапив на своє місце, щоб інші могли прочитати: "Роберт Сікорський, керівник відділу збуту "Сайнтетик Дайнамікс"".

Біля ліфту він зустрів свого колегу з іншого відділу. Це був високий чорнявий чоловік років сорока п'яти з серйозним виразом обличчя.

- Доброго ранку, Бóрис!

- Доброго, Роберте, доброго! Готові до нового відрядження?

- Ні. В перший раз чую.

- Можливо… Про це стало відомо тільки вчора ввечері. Наші заокеанські партнери хочуть, щоб ви особисто були присутнім і засвідчили факт виконання двосторонньої угоди з купівлі-продажу чипів.

- Зрозуміло. Значить мені треба буде підготуватися.

- Так. Думаю, керівництво Вас зараз про це сповістить.

Роберт вже хотів натискати кнопку виклику ліфта, як Бóрис ще додав:

- До речі, дивився прогноз погоди від Головного Гідрометцентру - завтра ввечері гримне сильна злива по всій країні.

- Та яка злива? Тільки-но дивився прогноз у смартфоні - сонячно і тепло, найкращий час для відпочинку з родиною. - Підійшов Макс, працівник відділу збуту.

Бóрис в знак вітання ледь хитнув головою в його бік та нічого не кажучи зник в напрямку сходів.

Колеги дочекалися ліфту та поїхали у своїх справах.

Час минув швидко: кропітка підготовка до відрядження зайняла майже весь день. Втомлений Роберт навіть не помітив дороги додому.

Відчинивши двері, він почув знайомий голос:

- Мама, тато прийшов!..

До нього підбіг хлопчик років семи. Чоловік нахилився та обійняв сина.

- Тато, ти знову дуже пізно. Я тебе чекав.

- Я знаю, синку...

- Я так хотів завтра з тобою вчитися їздити на велосипеді. Та мама каже, що ти їдеш. Може ти залишишся?

- Синку, я мушу працювати. Та коли я повернувся, обов'язково навчу.

Роберт поцілував сина у щоку та почав роздягатися. Піджак потрапив до гардеробу, туфлі до шафи, а портфель ліг на тумбу. Зараз дуже хотілося відпочити, але завтрашнє відрядження вимагало ще часу на домашні збори.

З кімнати почувся голос Єви:

- Любий, коли ти будеш збиратися? Нам ще треба повечеряти.

- Зараз і буду. - Роберт пройшов у вітальню. Дружина вже була одягнена в домашнє і збиралася до кухні готувати вечерю, син грався у дитячій кімнаті.

- Скільки можна вже тих відряджень? Не дають тобі нормально проводити вихідні.

- Так. Роботи багато.

- Ти ж обіцяв Яну, що навчиш його їздити на велосипеді цими вихідними.