Розділ 20. Куди по митому

У якому головний герой потрапляє в одна тисяча вісімсот дев'яностий рік, прямо до Дому з химерами, вирішує раз і назавжди покінчити з проклятим щитком у момент його монтажу — і отримує від бронзової жаби відкоша в дусі прибиральниці із заводської їдальні.

Молода жінка в капелюшку зі стрічкою заверещала так пронизливо, що від сусіднього будинку, з того кінця провулка, відірвався сірий довгий скуйовджений пес і рвонув бігти геть, ковзаючи лапами по мокрій бруківці. Дядько Жора, стоячи посеред бруківки в первісних шкурах, зі списом в одній руці й з черепом шаблезубого тигра під іншою пахвою, спробував зобразити рукою жест заспокоєння.

Жест не допоміг. Жест, по правді, не дуже й міг допомогти, оскільки рука в Дядька Жори була в шкіряній рукавичці (мерина костюмерша, ще канарська), і знизу в цієї рукавички звисав довгий шнурок із прив'язаною до нього ведмежою кісткою.

— Святі угодники, — видавила жінка нарешті, притиснувши одну руку в рукавичці до капелюшка, а другою продовжуючи тримати кумедну маленьку складану парасольку. — Святі угодники! Юна панночка перестала верещати й тепер хрестилася.

— Панночко, — хрипко сказав Дядько Жора, і сам почув, як безглуздо звучить у нього це старорежимне звертання, — панночко, не лякайтеся ви так. Я — мирний. Я не дикун. Я просто... з театру.

Слово «театр» Дядько Жора сказав з особливою серйозністю, тому що щойно, краєм підсвідомості, його осяяло. Раз уже його за актора прийняли в одна тисяча дев'ятсот шістдесят шостому, то й у вісімсот дев'яностому візьмуть — хто їх розбере, ці часи, скрізь є мистецтво.

— З театру? — перепитала панночка, слабнучи.

— З театру. Із вистави. Гримом, бачите, не встиг змитися. Поспішав. Пробачте Бога ради. Не лякайтеся.

Панночка, ще тремтячи, спробувала поправити капелюшок. Капелюшок від пережитого вереску косо з'їхав на вухо. Панночка подивилася на спис. Подивилася на череп. Подивилася ще раз на Дядька Жору.

— А спис, — сказала вона обережно, — спис-то у вас навіщо?

— Реквізит, — твердо відповів Дядько Жора. — Несу в реквізиторську. І череп. І все. Покажу — і здам. Зараз ось направо за ріг і здам. Пробачте, що налякав.

— А-а-а, — заспокоєно протягнула панночка, і в її великих сірих очах поступово стало проступати замість жаху нормальна цікавість освіченої дівчини кінця дев'ятнадцятого століття. — А що за п'єса, дозвольте дізнатися? Я якраз театри... я обожнюю. Я цього року бачила на Думській «Грозу»...

— «Грозу», — зосереджено підтвердив Дядько Жора, у якого шкільна програма з глибин пам'яті ще пам'ятала слово «Островський». — «Грозу» я теж... бачив. А в нас зараз, пробачте, експериментальне. Із життя первісної людини. Про полювання, все таке. Сучасний ізвод.

— Сучасний?

— Найсучасніший. Авангард. Ви, панночко, ще почуєте.

Панночка кивнула, як розумні панночки кивають на незрозуміле. Дядько Жора, тим часом, встиг роздивитися. Він стояв на короткому, вузькому, по-старорежимному викладеному бруківкою провулку. По один бік — фасад будинку з ліпниною, з мідною табличкою «Мебльовані кімнати Г.А. Феодорова», під якою нижче дрібними літерами: «Дешево і зручно. Є самовар». По інший бік — стіна з темної цегли, з обшарпаними афішами в нижній частині; на одній з афіш Дядько Жора, не повіривши очам, прочитав — «Театральна антреприза Г.Л. Соловцева. Драма А.П. Чехова «Дядя Ваня». Прем'єра». На розі — тумба з круглими наклеєними папірцями-оголошеннями. У перспективі провулка — вигин бруківки, ще фасад, ще фасад, і десь зовсім недалеко — Дядько Жора за звичкою впізнав по куту даху — Дядько Жора готовий був поклястися, що впізнає.

«Це, — повільно зметикував він, — це ж за два кроки від Банкової. Я ж тут поруч. Я ж тут — біля Дому з химерами».

І в цю секунду в голові в нього дуже ясно, дуже чітко, дуже мужицьки вибудувалася думка.

* * *

Думка була така.

Раз він в одна тисяча вісімсот дев'яностому році — а на табличці знизу афіші дійсно стояла дата, «1890», — а Дім з химерами якраз в одна тисяча вісімсот дев'яностому році відбудовується Владиславом Городецьким (про це й Жека йому в печері якось згадував, що і в моїй Землі його прапрадід у цей рік електрику в перший будинок провів), — то значить, що в цей самий момент, може, у цей самий тиждень, Владислав Городецький своїми прозорими, а тоді ще абсолютно міцними руками, ставить у себе в квартирі той самий артефактний щиток. Той самий. Через який уся ця плутанина з прокляттями й почалася.

І значить, якщо встигнути — Дядько Жора похолов від ясності своєї власної думки, — якщо встигнути, можна цей щиток зіпсувати рівно в момент його монтажу. Коли щиток ще не підключений, коли він ще нічого не робить, коли він не зрісся з Домом, не просочився ста роками електрики, не став реліквією. Можна його — викруткою. По контактах. По проводах. Можна жабку у верхньому куті — Дядько Жора прикинув, можна її, якщо що, і відколупати. Можна фарфорову пробку тріснути. Можна перерізати той мідний дротик, на якому тримається головне.

Якщо щитка не буде — не буде й прокляттів. Не буде того вузла, через який вони на Жору в його столітті прив'язані. Не буде — Жора рішуче підбив підсумок у голові — цього нескінченного тіпання між епохами. І, може, само собою, відвалиться і те, що зараз на ньому висить. Може, він не буде більше чекати дзвінків з неможливих номерів. Може, його поверне додому рівно того вечора, який він не доїхав до Лізки.

«Іду, — подумав Дядько Жора. — Іду на Банкову. Зараз. Поки я тут і поки він будується. Це, — сказав він сам собі твердо, — мій єдиний шанс».

І, поправивши на голові свою кепку, повернувся до панночки.

— Прощавайте, — сказав він. — Дай Боже здоров'я. Пробачте, що налякав. І, пробачте, як коротше на Банкову звідси пройти?

— Прямо до рогу, потім направо, потім угору, і через два квартали ви там, — завчено відповіла панночка. І, помовчавши: — А ви туди до кого, пробачте?

— Так, — туманно сказав Дядько Жора. — По театральній справі. Дуже поспішаю.