Розділ 18. Люди з Голлівуду

У якому головний герой обживається на зйомках під личиною актора масовки, вечеряє в брезентовому шатрі й уперше в житті розуміє будь-яку людську мову без потреби щось нею сказати.

У шатрі, куди Стюарт привів Дядька Жору, Дядько Жора вперше побачив нормальних людей.

Тобто не голих, не в шкурах, не з мобільниками з інших епох, не жовчних духів у сюртуках, не кошлатих атлантів, а просто нормальних людей. Чоловік двадцять. Одягнені — строкато, не як у Жориному дворі. У багатьох — джинси (Жора джинси бачив рідко, у них на Борщагівці джинси носив тільки Колька-Костиль, і носив він їх одні на все своє життя), у декого — сорочки з короткими рукавами й якимись жахливими квітковими візерунками, у декого — білі футболки з написами. В однієї жінки — Дядько Жора краєм ока помітив — на голові була пов'язка, як у фільмах про індіанців. В іншої — широкі штани кльош. І всі — спокійно займалися своєю справою. Один із камерою, другий з метром, третій із довгою палицею, на кінці якої висіла пухнаста шапка-мікрофон.

Ніхто на Жору не звертав особливої уваги. Усі вони звикли, видно, що навколо них раз у раз з'являються люди в шкурах, і для них це була буденність.

Тільки одна дівчина — років, може, двадцяти п'яти, тонка, у короткій, розшитій бісером сукні, з довгим прямим волоссям і великими сумними очима, пройшла повз Жору в бік іншого виходу з шатра, скосила очі на нього, на його уламок списа, на череп смілодона в нього в руці — і тихо охнула.

Дядько Жора, зрозумівши, що охають у цьому світі від його зовнішності постійно, на охання не відреагував. Дівчина пройшла повз.

Стюарт повів його далі — за шатро, вузькою курною стежкою, що петляла між скелями. У тиловій зоні знімального майданчика, прихованій від основної локації, вишикувалося — Дядько Жора порахував — штук п'ятнадцять довгих, сріблястих, на колесах, фургонів. Кожен розміром з маршрутку, тільки більший. З маленькими віконцями. З дверцятами. З номерами на дверцятах. Біля одного з них стояв чоловічок у комбінезоні, мив щось під краном, що стирчав з бокової стінки фургона. З крана текла вода.

«Це що ж, — зметикував Дядько Жора, — у них тут і вода, і електрика, і все своє. Прямо тут, у пустелі».

Стюарт показав йому на один із фургонів — менший, з номером дев'ять, без жодних написів, простенький. Відчинив двері. Усередині — Дядько Жора зазирнув — стояло вузьке ліжко біля стінки, маленький столик, два стільці, шафка з дзеркальними дверцятами і в дальньому куті — крихітні двері, що вели ще кудись.

— This is yours, — пояснив Стюарт. — Just for the shoot. Trailer nine. You sleep here, eat here, wait here. Don't wander off. Crew lunch at one. Wardrobe will come for you tonight to fit something better. — Помовчав. — Don't break anything else.

«Це ваше. На зйомки. Трейлер номер дев'ять. Спите тут, їжте тут, чекайте тут. Не відлучайтесь. Обід о першій. Костюмер прийде сьогодні ввечері підібрати щось краще. Не ламайте більше нічого».

Дядько Жора, вислухавши внутрішнього перекладача й переваривши сказане, кивнув і ступив усередину.

Стюарт зачинив за ним двері.

Дядько Жора сів на ліжко. Поклав поруч сумку. Поставив череп смілодона на столик. Прихилив уламок списа до стінки. Зняв кепку. Поклав кепку на сумку.

І тільки тоді, у напівтемряві трейлера, освітленого тонким променем сонця, що пробивався крізь жалюзі віконця, Дядько Жора Коваленко, київський електрик сорока семи років від роду, в ахмедових шкурах і шкарбанах, з латунним швейцарським ключиком і зеленим смарагдом богині Ісіди у внутрішній кишені, вперше за останню годину дозволив собі сказати вголос просту, тиху, дуже мужицьку фразу.

— Тамаро, — сказав він у порожній трейлер. — Тамарочко. Куди ж мене знову занесло.

І в кишені в нього, відповідаючи йому, ніхто не озвався. Мобільник лежав тихо. На екранчику, коли Дядько Жора його виловив і подивився, у рядку номера було рівне, спокійне, нічого не провіщаюче «немає мережі». Іконка-антенка у правому верхньому куті слабо мигала.

«Немає мережі, — повторив Дядько Жора. — Немає мережі. І в шістдесят восьмому ще немає. І не буде. І в цьому столітті не буде. І гаразд. Почекаємо».

І, прихилившись до стінки трейлера, Дядько Жора вперше за дві доби дозволив собі заплющити очі.

Сонним, повільним, дуже земним, дуже людським сном він проспав рівно до того моменту, поки хтось делікатно — три коротких рази поспіль — не постукав у двері його трейлера.

Стукала жінка.

Дядько Жора зрозумів це одразу — за характером стуку: три коротких, акуратних, не гучних, як стукають у двері не від хазяїна, а від служби. Відчинив. На порозі стояла невисока, кремезнувата дама років під п'ятдесят, в окулярах на тонкому носі, зі складним нафарбованим ротом, у довгій вузькій спідниці й з великою сумкою через плече, з якої стирчали краї тканин. Обличчя в дами було — Дядько Жора звично порівняв — точнісінько як у Зінаїди Андріївни, його шкільної англічанки. Тільки в цієї ще було яскраво-руде, явно фарбоване, волосся, зібране в тугий вузол.

— Wardrobe, — представилася дама і простягнула руку. — Mary. You must be the new tribesman?

Невидимий перекладач за плечем справно переклав: «Гардероб. Мері. Ви, ймовірно, новий соплемінник?»

— Жора, — представився Дядько Жора. — Георгій, у сенсі. Ковалєнко.

— Quite, — серйозно кивнула Мері й зробила жест увійти. — May I?

Увійшовши, вона оглянула трейлер чіпким, тренованим поглядом — на сумку, на череп з іклами, на уламок списа біля стінки, нарешті на самого Жору. Потім полізла у свою сумку й почала, не гаючи часу, діставати звідти речі.

Із сумки з'явилися: ще одна шкура, чистіше вироблена, ніж та, що була на Жорі; шкіряний пояс з пряжкою з якогось рогу; пов'язка на чоло з плетеного ремінця з двома пташиними перами; пара коротких хутряних чобітків на ремінцях. І — окремо, акуратно загорнутий у тонкий цигарковий папір — спис. Новий. З хорошим, твердим держаком, явно струганим з мореного бука, зі справжнім, спритно прив'язаним жилами кременевим наконечником. Без жодної ізоленти.