Розділ 16. Юшку не скуштував

У якому головний герой бере першого у своєму житті осетра, готується варити з нього первісну юшку — і не встигає її скуштувати, бо мобільний дзвонить з номера «1968».

Остроги вони принесли чотири. Довгі, легкі, з рівно очищених гілок ліщини, з прив'язаними на кінці гострими кістяними наконечниками. Жека пояснив коротко:

— Береш її так. На мілину йдеш — там вода по коліно. Стоїш тихо. Осетр приходить сам — він по дну ходить, мул баламутить. Бачиш під собою велику тінь — чекаєш, поки підпливе ближче. Не поспішай. Б'єш зверху. З силою. Не у воду — у спину, під ребра, ближче до голови. Якщо потрапив — тримай остроги, не відпускай. Піднімай за держак. Не за хвіст — хвіст рве. За держак.

Дядько Жора, який рибалив останній раз років п'ятнадцять тому на Десні, на вудку, ловив карасів і п'янів від першої ж поллітри — слухав атланта уважно. Це була мисливська порада. Це була порада на сьогодні.

До мілини спускалися — Дядько Жора в первісних шкарбанах ішов легко, як босоніж, легше, ніж у берцах. Жека попереду, Ахмед за ним, Жора замикав. Над ними шумів ліс, але ліс уже був ранковий, не вчорашній, не лякаючий, і великі звуки в хащі не виникали — у цих краях, пояснив Жека, основна фауна полює вночі, вранці йде спати.

Мілина виявилася — Дядько Жора зі здивуванням упізнав свій Дніпро. Це був той самий вигин, який потім, через сорок тисяч років, обтікає Труханів острів. Там, де у двадцятому столітті стояла головна переправа, тут була мілина — вода по коліно, метрів п'ятдесят завширшки, піщане дно, далеко видно, і вздовж мілини по дну справді ходили осетри. Чорні, довгі тіні, повільні, поважні. Де у двадцятому столітті йшов один осетр — тут ішло десять. Де в Жори була книжна начитана туга про те, що в Дніпрі «раніше водилися осетри», тут була чітка, фізична правда — водилися, ще й як, і не «раніше», а прямо зараз.

Вони увійшли у воду.

Дядько Жора, не звиклий до холодної первісної води, охнув. Вода була — навіть літня — холодніша, ніж у його пам'яті. Але не зла. Не нестерпна. Через півхвилини ноги звикли. Стало навіть приємно — гостра холодна вода під шкарбанами, легка сітка сонця на поверхні, далеко-далеко в небі — точно як у його столітті — стояла зграя якихось великих птахів.

Ахмед стояв у воді нерухомо, як пам'ятник самому собі. Жора поруч, на відстані метрів п'яти. Жека далі. І всі вони чекали.

Осетр прийшов до Жори.

Дядько Жора довго не вірив своїм очам. Тінь підпливала, повільно, поважно, і виявлялася не маленькою — довжиною з самого Жору, не менше. Могутня, сіра, зі спинними пластинами. Йшла вона до нього майже точно — не звернула, не злякалася, тому що Жора стояв тихо й не рухав навіть пальцями.

«Бити — у спину, під ребра, ближче до голови, — подумки повторив Жора. — За держак тримати. Не поспішати».

Осетр підплив. Був за півметра. Був за метр. Був за півтора.

Дядько Жора, у якого в грудях стукало, повільно підняв остроги.

І — вдарив.

* * *

Остроги увійшли добре. Дядько Жора потім сам не вірив, що потрапив, — але рукою відчув, як щось велике, важке, живе, ривком потягнулося від нього під воду, і держак у його руках вигнувся. Він тримав. З усіх сил. Не відпускав. І — підняв.

Осетр був — Дядько Жора потім, на березі, прикинув — кілограмів двадцять. Може, двадцять п'ять. Сірий, довгий, могутній. На спині в нього остроги увійшли в правильне місце, під ребра, ближче до голови, як сказав Жека. Звір був ще живий, ходив, але піти вже не міг.

— Жоро, друже, — крикнув Ахмед здалеку. — Це твій перший осетр?

— Перший!

— Так це, мужику, свято! Ти — рибалка! — Ахмед, кинувши свої власні остроги, йшов до нього по мілині, по коліно у воді, і широко посміхався. — Ти, мужику, тепер повноцінна людина. У тебе тепер — риба. Ти можеш годувати й себе, і плем'я. Це, вважай, посвячення.

— Дякую, Ахмеде, — щасливо засміявся Дядько Жора. Він, треба сказати, відчував саме посвячення. Не шкільне, не інститутське, не профспілкове — а первісне, дуже справжнє. У нього був осетр. Він його зловив. Сам. З річки. Своїми руками.

І в цю коротку, чисту мить Дядькові Жорі було дуже, дуже добре.

* * *

Юшку вони варили в печері. На тому самому вогнищі, на якому вчора томилася оленина, у тому самому казані. Жека розбирав — швидко, точно, як м'ясник, тільки без злості; Ахмед чистив зібрані тут же дикі коренеплоди; Дядько Жора, у якого після першого осетра прокинулася печерна людина, був на підхваті — тягав воду, підкидав у вогонь сухе гілля, нарізав у казан якісь жорсткі трави, які Жека йому називав (м'ята, часниковий часник, ще щось атлантичне).

Запах пішов — Дядько Жора потім, через довгий час, казав, що кращого за цей запах він за все життя не пам'ятає. Юшка зі свіжого осетра в кам'яній печері над Дніпром, під Чумацьким Шляхом, який уже пішов на денний відпочинок, серед сірих шкур і шаблезубого черепа в кутку, і при двох співрозмовниках, у яких історії за плечима тягли, м'яко кажучи, на кілька Толстих разом узятих.

— Зараз, — серйозно казав Жека, помішуючи в казані великою дерев'яною ложкою, — ще хвилин двадцять, і знімаємо. Тут головне — не передержати. Осетр любить, щоб його не передержали. Юшка — біла має бути, прозора.

— У нас в Атлантиді, — задумливо згадував Ахмед, — ми рибу варили в кокосовому молоці. Тут кокосового молока немає. А шкода. З кокосом було б краще.

— Ахмеде, у тебе все з кокосом було б краще, — м'яко посміхнувся Жека. — Ти вже двадцять три роки все з кокосом порівнюєш.

— Тому що добре було, — кивнув Ахмед.

Дядько Жора дивився в казан. У казані вже все прокипіло, осетр був готовий, плавали шматочки білого ніжного м'яса, а зверху ходило тонке золотисте кружальце жиру. Жора потягнувся понюхати — а Жека, зі словами «дай я тобі спершу миску дістану», поліз у куток по миску.

Жора в цю мить, скоріше за звичкою, ніж з потреби, машинально поліз у внутрішню кишеню — перевірити мобільник. Просто — рукою. Так роблять, коли сидять у купе поїзда, нічого особливого.