Розділ 14. На чому серце заспокоїться

У якому головний герой стикається з проблемою застосування закону Ома при проєктуванні доменної печі і вперше в житті усвідомлює банальний факт: знання — сила; а також вислуховує ґрунтовну розповідь Ахмеда про Атлантиду, яка не витримала безсмертя тіла при смертних мізках, про двадцять глеків вина по п'ятдесят літрів кожен і про маленький зелений камінець із голови однієї світлої богині, який зараз лежить в атланта в шкіряному мішку, поруч із ще двома якимись черепами.

Третій блок у Жеки виходив такий.

Спершу вони з Юркою, казав Жека, дійсно збиралися робити тут «форпост опору». Дванадцять тисяч років у запасі — це величезна фора. Якщо прискорити розвиток цивілізації, якщо минути кам'яний вік швидше, перескочити бронзу, проскочити залізо, якщо викласти людям нормальні технології — то до моменту, коли прибульці прилетять, людство зустріне їх не з дубиною, як Ахмед при першому контакті з Жекою, а з пристойним військово-промисловим комплексом. І, може, відіб'ється.

Ідея була — нічого собі. Ідея була, треба визнати, гарна.

Біда, як пояснив Жека, полягала в кількох речах одразу.

Перша — ліміт ваги. На стрибок установка тягла всього двісті кілограмів. З них Жека сам — вісімдесят живої ваги, Юрка — сімдесят, і залишалося на все про все п'ятдесят кілограмів вантажу. Коли вони з Юркою складали список найнеобхіднішого, Юрка поставив на друге місце — Жека розповідав це зі сумною усмішкою, — поставив на друге місце перегінну установку. На перше — три кілограми засобів захисту любові, у просторіччі гумотехнічних. Це вони, звісно, потім обговорювали окремо — але на момент обговорення виправляти вже було нічого.

— Презервативи, Жоро, у минулому — найуніверсальніша річ, — серйозно пояснював Жека. — Упаковка, перев'язувальний матеріал, грілка, фляжка. Я не жартую. Але довідників — довідників по-справжньому ми не взяли. Жодного. Ми думали — другим заходом. А другого заходу не було.

— Так і сидимо, — підсумував Жека. — Знаємо, що таблиця Менделєєва є. Пам'ятаємо, що вуглець потрібен для сталі. Пам'ятаємо, що є закон Ома. Але як, скажімо, побудувати нормальну доменну піч — Жоро, скажи чесно, ти, електрик, знаєш?

Дядько Жора потримав у роті ковток ахмедового вина, проковтнув. І задумався.

Закон Ома, треба сказати, він знав. Закон Ома він знав не так, як усі люди знають закон Ома — тобто «є якась така формула в підручнику фізики», — а так, як електрик з тридцятирічним стажем знає закон Ома: тобто навпомацки, плечем, ліктем, кінчиками пальців. Сила струму, напруга, опір; стрілочка вгору, стрілочка вниз; якщо три ампери через скрутку — скрутка нагріється; якщо двадцять — піде дим; якщо шістдесят — пожежа. Закон Ома був у Дядька Жори всередині, як у столяра — пилка, як у шевця — шило.

А ось доменна піч.

Доменна піч, якщо чесно сказати, була в Дядька Жори в голові приблизно так само, як Атлантида — тобто як «те саме, що точно було, але як саме влаштовано — я не пам'ятаю». Один раз він, ще в шістдесятих, школярем, бачив на екскурсії в Запоріжжі, як з домни виливають розплавлений чавун у ковш, і ковш потім везуть кудись на візку. Картинка була вражаюча — оранжева, важка, з іскрами. Але що там, у самій домні, як саме працює — куди подають повітря, де йде відновлення руди, яка температура потрібна, чим шихтують, що таке флюс, — Дядько Жора, як не чесно копирсався у власній голові, не знайшов. Тю-тю. Не було там цієї інформації. Була тільки картинка з оранжевим ковшем і візком.

— Не знаю, — чесно сказав Дядько Жора. — Жеко, ти не ображайся, але не знаю. Я електрик. По проводах. У мене по залізу — тільки в школі на політехніці слюсарили рамки для гербаріїв. Доменної печі в нас на політехніці не було.

— І я не знаю, — кивнув Жека. — А всі довідники залишилися вдома. І от двоє уродженців майбутнього за двадцять три роки ледь-ледь довели місцеве плем'я — а тут, друже, є плем'я, я тобі про плем'я ще розповім, — ледь-ледь довели його до стану, коли вони вміють коптити м'ясо, переганяти брагу і більш-менш не вбивають один одного палицями. На більше нас не вистачило.

Дядько Жора мовчав.

І в цьому мовчанні в нього, звичайного борщагівського електрика, у якого з шістдесятих лежав у голові оранжевий ковш і візок, у грудях сталося щось таке, про що в його житті до сьогоднішнього дня й мови не було.

Він уперше в житті — чітко, ясно, з повною чоловічою визначеністю — пожалкував, що погано вчився.

Не в сенсі: «треба було п'ятірки отримувати, а не трійки». Трійки в Жорки Коваленка в школі були чесні, четвірки — заслужені, на п'ятірки він сам з дитинства не претендував, тому що вважав, що людині робочій п'ятірки не належать — п'ятірки належать тим, хто потім сидить у чистому й пише папірці. Ні. Він пожалкував не про п'ятірки, а ось про що.

Про те, що в дні, коли треба було слухати ту історичку, яка йому років в одинадцять розповідала про мартенівські печі Сталінградського тракторного, — він, Жорка Коваленко, у ці самі дні сидів на задній парті й обводив олівцем ніготь на великому пальці. Про те, що коли вчитель праці показував їм, як розводять мідь від чавуну по вуглецю, — він сидів і дивився у вікно. Про те, що коли дід, ще живий тоді дід-коваль із села під Полтавою, намагався йому, шестирічному міському онукові, пояснити, чим сосновe вугілля відрізняється від березового при куванні, — він, шестирічний, вимагав у діда потримати молоток і не слухав.

І от, виходить, тепер — за сорок тисяч років до власного народження, у печері над Дніпром, при двох співрозмовниках, яким він, виявляється, дійсно міг би зараз, прямо зараз, допомогти, якби пам'ятав, — у Дядька Жори цієї допомоги нічого було запропонувати. Закон Ома він пам'ятав. А доменну піч — ні.

«Знання, — повільно склалося в Дядька Жори в грудях, несподівано для нього самого, на тій самій шкурі, біля того самого вогнища, — це, виходить, не для оцінок. Це для того, щоб, коли в тебе в печері сидить атлант і просить чавуну, — ти б міг йому відповісти. А ти не можеш. І значить, ти, дядьку, все своє життя вчився даремно. Не в чавуні справа. У голові».