Розділ 12. Мужик, випити є?

У якому головний герой освоюється в первісній Володимирській гірці за сорок тисяч років до власного народження, добирається до знайомої печери, чує з її темряви те саме запитання, заради якого мужики й заходять у цьому місті до гаражів, і знайомиться з її мешканцями — Жекою з паралельної Землі та Ахмедом з Атлантиди.

Сорок тисяч років тому

Щось велике в глибині лісу ще раз переступило з лапи на лапу.

Дядько Жора завмер. Серце в нього стукало десь між лопатками — ніколи раніше не помічав, що воно може стукати так високо. Вухами він чув усе: і це переступання, і тихий шурхіт листка над головою, і далекий, рівний плескіт Дніпра під урвищем, і ще якийсь окремий мірний гул — чи то крові у себе в скронях, чи то якихось комах, у яких тут, вочевидь, було своє власне, окреме від світу двадцять першого століття, свято вечора.

Він стояв спиною до урвища. Дивитися на мобільник, який світився в нього під ногами на чорній лісовій землі, не хотілося — мобільнику він, по-перше, вже все про себе сказав, по-друге, мобільнику Дядько Жора вірив тепер вельми помірковано. А дивитися в глибину лісу, звідки лунав переступ, теж не хотілося. З двох протилежних причин, і обидві однаково погані. Якщо дивитися і не побачити — значить, там справді щось таке, що побачити не можна. Якщо дивитися і побачити — це, можливо, буде останнє, що Дядько Жора в цьому житті взагалі побачить.

Тому він постояв ще секунд десять із заплющеними очима. Подихав.

І — повільно розплющив.

У глибині лісу було темно, тихо і густо. Жодні очі в темряві не світилися, жодні лапи більше не переступали. Велике й важке, судячи з усього, послухавши-послухавши появу нової людини на своїй території, неквапливо вирішило, що ця людина, по-перше, дрібна, по-друге, бестолкова, по-третє, нікуди від нього не дінеться, — і пішло поки що зайнятися нагальнішими справами. Час повечеряти в них, вочевидь, був ще попереду.

«Дякую тобі, рідний, — подумки сказав Дядько Жора. — Поживи ще. І я поживу ще. Поживемо разом».

Він нахилився, підняв із землі мобільник. На екранчику вже не горіло ніяке «З’єднання встановлено», — екранчик був просто темним, і в правому верхньому кутку слабко блимала іконка, яка, як Жорі колись пояснював Микола, означає «немає мережі». Найдоречніше значення, яке тільки можна уявити.

— Мережі в нас немає, — буркнув Дядько Жора вголос. — Ну так, ну так. А чому тут бути-то, мережі. Тут, рудий, і дротів-то ще не винайшли. — Він сунув мобільник у внутрішню кишеню, глибше, ближче до тіла. Щоб не відсирів.

І тільки коли мобільник лежав біля серця, Дядько Жора вперше дозволив собі роздивитися нормально.

* * *

Над ним стояв Чумацький Шлях.

Той самий, який він, можливо, і бачив у дитинстві, років шість йому було, коли батько возив його в Глухів до Тамариних батьків — вони тоді ще не знайомилися, звісно, батько взагалі їздив у своїх ковальських справах, кувати якусь решітку для місцевої церкви, — і пізно ввечері вони сиділи на ґанку в тещі (Тамариної матері, баби Стьопи, вона ще була не теща, вона була просто хазяйка), і над хатою висіло таке саме небо — біле, щільне, впоперек усього чорного. Молочне. Відтоді він цього неба над Києвом не бачив. Над Києвом небо завжди помаранчеве від ліхтарів.

А тут — жодних ліхтарів. Тут узагалі не було нічого, що світило б, крім зірок і далекого глянцевого дзеркала Дніпра внизу. Внизу, під урвищем, лежала вода, і у воді лежав Чумацький Шлях, відображений, так само білий і поперечний, як і вгорі. Виходило — два. Один справжній, один у воді. Між ними, немов у стиснутій долоні, стояв Дядько Жора Коваленко, київський електрик, у куртці, в кепці, з потертою сумкою через плече, на місці, де колись, через сорок тисяч років, буде — але ще не є, — пам’ятник князю Володимиру.

І от у цю мить із Дядьком Жорою сталося те, чого він ніяк не очікував.

Його шарахнуло. По-справжньому — не струмом, струмом його вже шарахало тричі, треба визнати, майстерно. А шарахнуло його пам’яттю — тією самою, домашньою, яка завжди лежить у мужика глибоко в грудях і ніколи не дістається без приводу. А тут — дістали.

Бо місце було те саме.

* * *

Тридцять років тому. Без чотирьох днів. Був червень, ніч, і не сорок тисяч до нашої ери, а одна тисяча дев’ятсот сімдесятий плюс-мінус, і Дядькові Жорі було не сорок сім, а сімнадцять, і Тамара йому була тоді не Тамара, а худенька Тома Сидоренко з паралельного класу, дівчинка з двома кісками, яка на шкільних вечорах танцювала тільки з одним хлопчиком, і цей хлопчик був — він, Жорка Коваленко.

Дядько Жора це місце впізнав.

Він стояв точно на тому самому п’ятачку, де колись стояв парапет — кам’яний, низький, гладко відполірований задницями тисяч київських закоханих. Парапету не було, звісно. Парапет ще не народився, не відлили його, не привезли, не зацементували. Не було й плитки, на якій парапет стояв. Не було ліхтарів. Не було доріжки. Не було лавок, де сиділи парами, не було пари алкашів біля дальньої лавки, що обговорювали з пристрасною інтимністю щось стратегічне. Не було навіть самого князя — кам’яного, на чавунному постаменті, з хрестом у руці, що благословляв Дніпро і Поділ.

А п’ятачок — був.

Земля під ногами Дядька Жори була та сама. І урвище було те саме. І Дніпро внизу був той самий — нехай і широкий, як море, нехай і без насипів, нехай і в дві Чумацькі води, — але той самий.

І от сюди, на цей самий п’ятачок, червневої ночі тисяча дев’ятсот сімдесятого, Жорка Коваленко привів п’яненьку Тому Сидоренко.

Тома була п’яна не сильно. Уперше. Після випускного, в актовій залі школи, хлопці виставили шампанське — три пляшки на клас, вважай по півкелиха на носа, — Тома випила свій півкелиха і зовсім трошки хлопчачого, доданого їй у склянку, і розвезло її більше від настрою, від прощання зі школою, від білої сукні, від того, що вони з Жоркою нарешті «все», від того, що вони зараз, після школи, вийдуть удвох, як справжні, і підуть кудись самі, без класної, без батьків, як дорослі.