Розділ 11. Дзвінок із сорокатисячного року

У якому головний герой знову отримує удар струмом, втрачає здатність бачити духів, на Володимирській гірці встановлює собі три правила безпеки — і одразу ж їх порушує, відповівши на дзвінок з номера «40000 до н.е.».

Він доробив щиток на автопілоті. Поставив останній жучок. Закрив бронзові дверцята. Клацнув замочком. Перевірив — світло в кабінеті горить рівно, на кухні жодного клацання, все чисто. Спрацював, вважай, на відмінно. Жабка в кутку щитка прихильно прижмурила бронзову повіку. Інших звуків зі щитка не було — чи то тому, що Городецького там дійсно не стало, чи то тому, що Дядько Жора його тепер не чув. Швидше за все, друге.

Професор клопотав — напував його солодким чаєм, тикав валідолом, примовляв. Дядько Жора пив, кивав, відчував, як гарячий чай стікає горлом у шлунок і звідти розходиться приємним теплом. Але в грудях залишалося холодне місце, і воно не йшло.

Коли йшов — біля дверей затримався. Озирнувся ще раз у коридор.

— Дмитре Аркадійовичу, — сказав він. — Якщо раптом... — Він підшукав слова. — Якщо раптом вам у квартирі щось дивне здасться. Ну, мало що. Тіні там якісь. Протяги не від вікна. Лампочки самі собою мигають. Ви це... ви не лякайтеся. І не лікуйтеся. Це, видно, у вас дім такий. З характером.

Професор подивився на нього поверх окулярів, і в очах його промайнуло те саме старе, звичне професорське — гостре, насмішкувате.

— Голубчику, — сказав він сухо. — Я з цим домом, до вашого відома, народився. Я в цьому домі за свої сімдесят вісім і характер бачив, і протяги. Не вчіть ученого. Ідіть.

— Іду, — сказав Дядько Жора.

І пішов.

На сходовому майданчику, перш ніж спускатися, він обернувся до зачинених дверей — тих самих, дубових, з потемнілою бронзовою табличкою. І сказав неголосно, у двері, розуміючи, що його там ніхто не чує, але все одно треба сказати:

— Пробач, Владиславе. Я не навмисно. Ти, якщо можеш, потерпи. Я повернуся. Я якось придумаю, як нам із тобою ще словом перекинутися.

Двері мовчали.

* * *

З Банкової Дядько Жора пішов пішки — не додому, звісно, а до Володимирської гірки. Хотілося повітря. Хотілося перестати відчувати стіни, стелю й вузький простір квартири. Хотілося, як не дивно, щоб над головою було побільше неба.

Вересень ішов до жовтня. Каштани під ліхтарями, ще не оборонні, але вже підсохлі згори, шурх-шурх скрипіли під підошвами. Повітря пахло паленим листям звідкись від Михайлівського. Дядько Жора йшов повільно, не поспішаючи, і відчував спиною, як з ним прощається Дім з химерами — повільно, важко.

На гірці він сів на свою улюблену лавку — ту, що під старим кленом, обличчям до Подолу й Дніпра. З гірки було видно далеко — міст, зарічні квартали, поля над Труханівим островом, далека димка біля Дарниці. Над усім цим уже наливався темно-бузковим ранній осінній вечір, і над водою клубився слабенький туман.

Дядько Жора дістав із кишені запальничку — давно не курив, але звичку клацати коліщатком у задумі зберіг — і взявся прокручувати події дня в голові.

Отже.

Дар номер два — закритий. Духів він більше не бачить. Це, загалом, плюс. Великий плюс. Можна ходити містом спокійно, не озираючись, не здригатися в маршрутках від напівпрозорих пасажирів, не отримувати на вулиці завдання від чужих покійників. Можна повернутися в нормальне, людське, побутове життя, в якому сусіди — це сусіди, а не неупокоєні.

Мінус — на ньому висить щось третє. Що — він поки не знає. Знає тільки одне слово.

Час.

І тут Дядько Жора, людина, загалом, проста, але не дурна, почав пригадувати. Де, коли, за яких саме обставин він стикався з цим поняттям як із загадкою.

І згадав.

Тамара. Улюблений Тамарин серіал. Англійський, чи що. Довгий-предовгий, вона його дивилася по вихідних, з однієї програми на іншу перескакуючи, у сусідів, у сестри в Глухові, — усюди, де траплялося. Дядько Жора цей серіал дивився рідко, але дещо запам'ятав.

Жив-був лікар. Не лікар навіть, а так, дивний чоловік. І заходив він, вибачте, у синю англійську телефонну будку, яка стояла в нього у дворі, чи в саду, чи ще десь. І як тільки він у цю будку заходив, — вона його забирала. То в минуле, то в майбутнє. Він бував у динозаврів, він бував на різних планетах, він бував у Лондоні вісімнадцятого століття, він бував на Місяці в якихось істот, одягнених, як водолази. Тамара дивилася із задоволенням, іноді плакала, іноді сміялася. Тамарі подобалося.

Дядько Жора, з притаманною йому практичністю, тоді подумав: «Хороший серіал, теплий. Тільки навіщо людині через будку. Сів би на маршрутку та й поїхав куди хоче».

А ось тепер, на Володимирській гірці, під старим кленом, він сидів і повільно холонув.

«Це ж що виходить, — подумав він, і запальничка в його пальцях завмерла. — Це ж що мені тепер — оце?»

Він устав. Пройшовся доріжкою. Сів знову. Став прикидувати.

Серіал — це, звісно, казка. Але й духів у коридорі він, Дядько Жора, ще тиждень тому теж вважав казкою. І будки, до речі, в англійців — це нашим маленьким скляним кіоскам не пара. У нас і було ж усього нічого, металеві сині, з диском, і майже всі вже поздирали — хто вкрав, хто зламав, хто замінив на скляні коробки зі слухавкою. Перевелися. Можна сказати, пощастило.

«Так, — розмірковував Дядько Жора, ретельно. — Будок практично немає. Якщо мене в неї силою не запхають — я в неї й сам не зайду. Це, вважай, захист. По-перше».

Він подумав ще.

«По-друге. У серіалі людина заходить у будку. А в маленьке приміщення — у будь-яке маленьке приміщення, як я розумію, — воно схоже на будку. Комора там у сусіда, де він лопати тримає. Дачний туалет. Ліфт у нас у під'їзді, добре що не працює. Будь-яке таке — потенційна будка. Тому, — він подумки підняв палець, звертаючись до самого себе, — давай-но, дядьку Жоро, дамо собі зарок. Ніколи. Ні-ко-ли. Ні під яким, розумієш, тиском, не заходити в приміщення розміром менше квадратного метра. Будь то телефонна будка, туалет, комора, ліфт чи хоч голубник. Не заходимо. Крапка. Це, вважай, по-друге».