Розділ 10. Мобільний телефон для духа

У якому головний герой за два дні освоює мобільний, дарує такий самий Миколі на подяку за все, їде до професора зі справжнім мідним дротом та автоматом-запобіжником і вперше в житті демонструє духу архітектора відеозв'язок із Борщагівкою.

За два дні до цього

Дядько Жора стояв посеред торгового залу «Цифри», магазину електроніки на Хрещатику, і почувався в цьому цифровому яскравому просторі приблизно так само, як, напевно, почувався б борсук, якого посадили на сцену драмтеатру.

Магазин був маленький, вузький, з вітринами по обидва боки, у кожній вітрині — десятки однаково блискучих коробочок на оксамиті. Над кожною — цінник. Під лампами на стелі все це виблискувало. Продавці в однакових поло-сорочках з логотипчиком ходили між покупцями нечутно, як кішки, і посміхалися чергово — тією самою черговою посмішкою, яка Дядькові Жорі в усьому цьому світі подобалася найменше.

Один із продавців уже наближався.

— Добрий день, — сказав він, оцінивши Дядька Жору з ніг до голови за півсекунди — куртка, кепка, потерта сумка, — і помітно збавивши градус посмішки. — Щось конкретне шукаємо?

— Конкретне, — кивнув Дядько Жора, дістаючи з кишені складений учетверо папірець. — Ось. За списком.

Список йому писав Микола. Напередодні ввечері, біля гаражів. Коли Дядько Жора, обережно прощупуючи ґрунт, запитав його, мовляв, а як узагалі вибрати нормальний мобільний, щоб був з камерою і не розвалювався в руках, Микола відклав пиво, протверезів умить, зажадав паперу — і за двадцять хвилин розписав йому все: марку, модель, оперативку, який мінімум, екран має бути, антена бажано зовнішня, акумулятор пожирніший, ціна в районі отакої, не більше, інакше обдеруть.

«Бери дві», — сказав Микола, простягаючи йому цей листок. — «А чого по одній-то? Якщо вже брати, то з запасом».

«Навіщо мені дві?» — здивувався Дядько Жора.

«Подаруєш комусь. У тебе ж хтось такий потрібний, напевно, є».

І Дядько Жора, нічого тоді не відповівши, листок узяв.

Зараз він цей листок і простягнув продавцю.

— Дві, — сказав він. — Цієї моделі. І з камерою.

Продавець узяв папірець. Прочитав. Підняв брову — але не насмішкувато, а скоріше з повагою.

— У вас грамотний консультант. Хороший вибір. Берете одразу дві?

— Дві, — твердо сказав Дядько Жора. — Одну собі, одну в подарунок. І сімки зробіть одразу, і інструкцію мені дайте російською, і навчіть хоча б кнопки натискати. Я вперше.

— Це входить в обслуговування, — усміхнувся продавець, і посмішка в нього стала вже трохи людяна. — Зараз оформимо.

Розраховувався Дядько Жора готівкою. Не тими. Гривнями. Доларів із комода він, зрозуміло, не діставав — навіть у страшному сні. Коли Дядько Жора, не змигнувши оком, виклав на прилавок щільну пачку й попросив перерахувати, продавець на секунду знову подивився на нього з цікавістю — але нічого не сказав. Гроші при яскравих лампах магазину рахуються однаково в усіх клієнтів.

Він вийшов із «Цифри» з двома однаковими коробками під пахвою і одразу відчув, що коробки ці важкі. Не грамами важкі — а якоюсь такою вагою, яка в речей буває, коли розумієш, що відступати з ними назад уже не можна. Купив — значить, треба вчитися. Значить, треба визнати, що вік на вулиці настав уже якийсь новий. Значить, усе, прощавай, диск.

«Гаразд, — сказав Дядько Жора собі, сідаючи в маршрутку. — Що ми, лисі, чи що. Освоїмо».

* * *

Микола цього дня після зміни прийшов до нього в гості — без попередження, як завжди. Дядько Жора якраз накривав кухонний стіл під чай, а на табуретці біля плити лежали обидві коробки.

— Жоро, — сказав Микола прямо з порогу, побачивши коробки. — Ти що, обидві купив?

— Обидві, — спокійно сказав Дядько Жора. — Як ти й сказав. Одну тобі.

Микола завмер.

Треба віддати йому належне — Микола був чоловік швидкий, але в подібних ситуаціях йому все ж потрібна була хоч секунда, щоб перетравити. Він ці секунди відстояв у проході кухні. З напіврозкритим ротом.

— Жоро, — сказав він нарешті, і голос у нього був незвично тихий. — Жор, не дурій. Я ж пожартував. Я в сенсі — собі пару купи, щоб запасна була.

— Я не дурію, — сказав Дядько Жора. — Бери. Це тобі. Від душі.

— Жор, це ж грошей знаєш скільки?

— Знаю, — сказав Дядько Жора. — Знаю, скільки. Я тобі скажу чесно, Миколаш. Я останнього місяця на одну роботу потрапив. Премія там була. Велика. Не лякайся, все чисто, я ж не злодій. Просто — пощастило разок. Один раз у житті. І я подумав — кому я ще можу. У мене крім Тамари, кота та тебе, вважай, і немає нікого більше. Тома зараз у Глухові, їй я теж шубу обіцяв, як повернеться. А ти тут зі мною, і скільки ти мене по життю виручав, жодного разу не порахувати. Тож бери. Сперечатися не буду.

Микола взяв коробку. Потримав її в руках, як чужу дитину. Похитав. Потім — не дивлячись на Дядька Жору, бо в очі в такі моменти чоловіки один одному дивитися не люблять, — поставив її на стіл. Сів. Налив собі чаю мовчки. Потримав чашку в долонях.

— Жор, — сказав він нарешті. — Жор, ну ти... ну ти даєш. Дякую.

— Нема за що.

— Я ж тебе тепер по гроб життя.

— І нема за що, — знову сказав Дядько Жора. — Ти мені покажеш, як тикати. Із самого початку.

І Микола показав. Із самого початку. Де вмикати, де вимикати, де зарядка, де навушники, де сімка ставиться, як зберігати номер, як дивитися пропущені, як дзвонити, як скидати. На яких кнопках літери, на яких цифри, як перемикатися. Потім — окремо — про камеру. Тут Микола, треба сказати, сам розбирався хитко (його власний телефон, наворочений, був усе ж інша модель), але дещо показав: куди дивитися, що натискати, щоб клацнути, і що клацнуте можна одразу тонким проводком перекинути на телевізор.

— А ще відеодзвінок, — гордо сказав Микола. — У вас тут він є. Тиснеш сюди, вибираєш номер — і не просто говориш, а ще й бачиш один одного на маленькому екрані. Як по телевізору.