Інтерлюдія. Прокляття Доктора Хто

Ніч. Місто.

Не його місто. Схоже, але інше. Забагато неону, надто щільний дощ, навідліг хльоскає по тротуару. Вивіски тремтять у калюжах. Десь далеко виють сирени — низько, погрозливо, на тій ноті, на якій не виють ні «швидкі», ні пожежні. На тій ноті, якою оголошують перед тим, як накотить.

Посеред порожньої вулиці — синя телефонна будка. Стара, металева, важка. На даху — ліхтар. Мав би бути жовтим. Горить синім. Холодним, рівним, що йде зсередини.

До будки, накульгуючи, у розхристаному плащі з капюшоном, біжить людина.

— Ні... — видихає він. — Тільки не знову. Тільки не знову...

Будка гуде. Скельця наливаються холодом, по них пробігають сині іскри. Людина рве двері, пірнає всередину.

Тиша.

Удар.

Не звуком — ніби кулаком зверху, у тім'я. Будка трясеться. Підстрибує. Падає. Не вниз — наскрізь. Крізь бруківку, крізь землю, крізь усі шари. Ліхтар мигає синім — і в кожному спалаху зовні проступає інше: ліхтарник із жердиною, лицарі в кольчугах, степ із вогнищем, чорний прадавній ліс.

Падає, падає, падає.

* * *

День. Різкий, білий.

Двері розчахуються. Людина випадає на розпечений асфальт.

Чуже місто. Скляні хмарочоси. Машини кинуті посеред дороги — двері відчинені, мотори заглушені. Тротуаром біжать люди — в один бік, геть, кричать страшно, без слів.

Людина підводить голову.

У небі — він.

Вогняна куля, що тягне за собою довгий оранжево-червоний шлейф. Іде через усе небо. Іде повільно, по-хазяйськи, як іде те, що точно знає, що встигне. Чутно гул — низький, наростаючий, що тисне на барабанні перетинки. Оранжевий відблиск лягає на скляні боки хмарочосів. Хтось поруч падає на коліна.

Астероїд проходить над містом — низько, так низько, що видно на ньому, у самій вогняній шкурі, обдерті чорні боки, — і йде за обрій. До передмість.

Тиша. Довга. Чутно власний пульс.

Удар.

Земля здіймається. Вікна хмарочосів лопаються — усі одразу, синхронно, по всьому горизонту, і сонячна скляна крихта розлітається на всі боки. Люди падають. Двоє більше не встають.

Людина підводиться. Спершу на коліна, потім на повен зріст. І дивиться вдалину, між хмарочосами.

Стіна.

Стіна води. Сіра, у ній крутиться бруд, уламки. Вища за всі будинки. Іде рівно, спокійно. На місто.

Капюшон з'їхав. Видно обличчя — немолоде, сіре, обдерте жахом. Обличчя немолодого київського електрика. Обличчя Дядька Жори.

— Боже, — шепоче він. — Тільки не це.

І з цієї стіни, з самої її глибини, пробивається голос. Знайомий. Жовчний. Скрипучий. Спокійний, як у людини, яка нарешті має можливість сказати пару слів після ста років мовчання і вирішує не поспішати.

— Досить тобі, Жоро, — каже голос, — з духами якшатися. Нудно стало. Одноманітно. Спробуй щось новеньке.

І стіна перекидається.