Розділ 6. Аркашина заначка

У якій головний герой вперше знайомиться з правилами загробного світу — концепцією «нірвани як кубика цукру в чаї» — і допомагає покійному сусіду Аркаші допити приховану пляшку, щоб дати його душі піти, як ідуть усі.

Вранці дядько Жора довго не міг зважитися вийти з під'їзду.

Він стояв на сходовому майданчику між третім і другим поверхом, біля віконця з брудним склом, і дивився вниз, у двір. Двір був звичайний, борщагівський — запилені тополі, пісочниця з давно не міняним піском, бабусі на лавці, хлопчак із собакою, чиясь «копійка» з прочиненим капотом. Все знайоме. Все людське.

Але дядько Жора, набивши вчора на цьому самому дворі ґулю про своє нове прокляття, вже знав — те, що очима бачиш, ще не все, що є. За спинами бабусь, під тополями, біля пісочниці — скрізь могло щось висіти. Напівпрозоре. Жовчне. З претензіями до мобільного телефону та стану проводки.

Місто велике, міркував він, притулившись лобом до холодного скла. Населення — мільйони. З цих мільйонів за всю історію Києва скільки вже померло — попробуй порахуй. Тисяч сто, напевно. Або більше. І якщо хоча б кожен сотий із них застряг тут, як той дід у кутку, — то це, виходить, тисяча душ на район. На один борщагівський район — тисяча. І всі вони тепер його, дядька Жори, чекають не дочекаються: ось, мовляв, іде нарешті жива людина, яка бачить і чує, ну-но ми до нього юрбою, з усіма накопиченими за сто років печалями й проханнями.

«Затопчуть, — похмуро подумав дядько Жора. — Роздавлять. І не відплюєшся».

Він підозрював, що вчорашнє благополучне повернення з Дому з химерами — щаслива випадковість. Прокляття, видно, ще толком не набрало сили. Розгойдувалося. Як старий трактор узимку — пихнув, заглух, ще раз, ще, і тільки потім запрацював рівно. Ось сьогодні й піде працювати рівно. Сьогодні їх попре.

Він постояв ще трохи, збираючись із духом. Потім сказав собі: «А куди дітися. Не сидіти ж у під'їзді до старості». І, втягнувши голову в плечі, спустився сходами.

Двері під'їзду рипнули. Дядько Жора ступив на вулицю.

І — нічого не сталося.

Тобто зовсім нічого. Бабусі на лавці його навіть не помітили. Хлопчак із собакою пробіг повз, відчайдушно кричачи на свого пса. «Копійка» біля під'їзду стояла як нічого й не було, і господар її, чоловік у майці, неквапом длубався під капотом. Двір був — як двір. Ніяких напівпрозорих. Ніяких жовчних дідів. Ніяких голодних тіней.

Дядько Жора недовірливо озирнувся. Зробив кілька обережних кроків. Примружився, вдивляючись у тіні під тополями. Тіні були як тіні, без мешканців.

«Може, і пронесло, — несміливо подумав він. — Може, воно того... разове явище було. Один дух — на квартиру зі щитком. А по місту — нічого».

Ця думка гріла хвилин десять. Рівно до тих пір, поки він не дійшов до своїх гаражів.

* * *

Гаражі стояли в дальньому кутку двору, за хокейною коробкою, — десяток іржавих бляшаних коробок, у яких місцеві чоловіки тримали свої «Запорожці», «Жигулі» та інший бойовий спадок пізнього совка. Біля торця найближчого гаража стояла лавка — дерев'яна, з облізлою фарбою, і при ній кульгавий столик, збитий з ящика. Це й було те саме місце. Їхній штаб. Тут вони з Миколою сиджували вечорами за пивом, тут вирішували світові питання, тут — рік за роком — обговорювали курс долара, ціни на ковбасу і хто з сусідів знову жениться.

Дядько Жора й не збирався туди заходити. Він ішов повз, до зупинки. Але в останню мить скосив очі — і став.

На лавці сидів Аркаша.

Дядько Жора моргнув. Не допомогло. Аркаша так само сидів — на своєму звичному краєчку, трохи нахилившись уперед, упершись ліктями в коліна і опустивши голову. Сірий, м'ятий, у стоптаних черевиках. Він дивився кудись перед собою, на пісок, на порожню запилену землю під лавкою, і в очах його не було нічого. Зовсім. Це були очі людини, яка сидить так уже дуже довго — і збирається сидіти ще стільки ж.

Біда була одна. Аркаша помер півроку тому. Від запою. Ховали його на рівненькому, поруч зі старою поштою, і дядько Жора з Миколою тоді прийшли на похорон, випили пом'янути, і Микола, пригадується, плакав.

Дядько Жора повільно підійшов. Сів на дальній край лавки. Аркаша його наче не помічав. Крізь Аркашині руки, вперті в коліна, невиразно просвічувала запилена дошка лавки.

— Ну здоров, — сказав дядько Жора неголосно. — Аркаша. А ти тут як опинився?

Аркаша здригнувся. Підняв голову. І в перший момент його сіре, відсторонене обличчя не виразило взагалі нічого, а потім — повільно-повільно — на ньому проступила недовіра. Потім здивування. Потім дика, несподівана радість.

— Жора?! — видихнув він, і голос у нього був такий самий, як за життя, трохи сиплуватий. — Ти що, мене бачиш?!

— Бачу, — зітхнув дядько Жора. — І чую. З учорашнього дня ось так.

— Ох ти ж, — Аркаша підскочив на лавці — точніше, якось розвернувся до нього всім своїм напівпрозорим корпусом, — ох ти ж їй-богу, Жора! Ти не уявляєш! Я тут сиджу — півроку! Півроку, розумієш?! І хоч би одна жива душа! Повз ходять, не бачать, крізь мене іноді пройдуть — і не охнуть. А ти сів і одразу так буденно — «здоров, Аркаша». Я думав, у мене дах остаточно поїхав. Хоча який у мене дах, коли я й сам уже не знати що...

Він поспішав, захлинався, не закінчивши однієї фрази, кидався в іншу — наче боявся, що дядько Жора зараз встане і піде, і знову доведеться сидіти півроку на самоті на лавочці.

— Тихше, тихше, — дядько Жора трохи заспокоїв його жестом. — Нікуди я не дінуся. Сиджу. Поясни ти мені толком. Ти ж це... того... півроку як.

— Того, — кивнув Аркаша. — Точнісінько того. І от, розумієш, не йду. Всі йдуть, а я не йду.

— А куди йдуть? — обережно спитав дядько Жора.

Аркаша почухав напівпрозоре підборіддя.

— А хто ж його знає, — сказав він. — Туди. Далі. Я тобі так поясню, Жора, як сам розумію, а розумію я мало. Ось людина померла. І — пуф. — Аркаша клацнув прозорими пальцями; клацання не вийшло, просто беззвучний рух. — Розчинилася. Як кубик цукру в чаї. Розпливлася, пішла, немає її. Куди — ніхто тобі не скаже, я там не був. Але пішла. Переважна більшість, Жора, так і йдуть. Раз — і немає. Ось тобі й весь загробний світ. Ніякого пекла з казанами, ніякого раю з яблуками. Просто... — він повів рукою, — розчинення. Спокій. Нірвана якась, не знаю.