Розділ 5. Той самий Городецький

У якій головний герой повертається на Банкову, виявляє в кутку у професора прозорого жовчного дідка — і розуміє, що замість прокляття Кассандри на ньому тепер інший дар, не менш проклятий.

Днем раніше

Телефон задзвонив о пів на дев'яту ранку, коли Дядько Жора саме роздумував, чи заварювати другу чашку чаю, чи поберегти заварку.

Він зняв слухавку домашнього — чорного, важкого, з диском, ще радянського, який пережив і Радянський Союз, і дві деномінації, і Тамарин від'їзд, — і одразу впізнав голос. Тихий, скрипучий, трохи вередливий. Той самий.

— Електрик? Це Городецький. Дмитро Аркадійович. Ви в мене були... півтора місяця тому. Ще в липні. Лагодили щиток. Пам'ятаєте?

— Пам'ятаю, — сказав Дядько Жора, і серце в нього чомусь недобре тьохнуло. Той візит він пам'ятав аж надто добре. З того візиту все й почалося — п'ятсот гривень, міліція, Тамара, проклятий місяць навпаки. — Здрастуйте, Дмитро Аркадійовичу. Що трапилось?

— Знову те саме, — поскаржився професор. — Світло блимає, в кабінеті гасне, на кухні ця ваша розетка знову поклацує. Я ж казав — реліквії потребують догляду. Чи не могли б ви... сьогодні? Або завтра? Мені, право, ніяково, але більше я нікого не знаю, а до вас, попри ваші тодішні... фінансові примхи, у мене довіра. Руки у вас добрі.

Дядько Жора мовчав, притиснувши слухавку до вуха, і дивився у вікно на цегляну стіну сусіднього будинку.

Їхати туди йому не хотілося. Категорично. По правді кажучи, йому хотілося забути і той будинок, і той щиток, і кам'яних жаб, що повертають голову, і голос із темряви, який він так і не наважився переказати до пуття ні Лізці, ні тим паче комусь живому. Щось у тій квартирі було не так. Щось почалося там — і не закінчувалося досі.

Але була одна закавика, і закавика ця звалася — сумління.

Професор тоді переплатив. Сунув п'ятсот замість ста, обізвав грабіжником, вигнав за двері — а гроші ж лишилися у Дядька Жори. Чотириста зайвих. І скільки б Дядько Жора собі не казав, що він же намагався віддати, що не винен, що старий сам, — а все одно десь під ложечкою сиділо, посмоктувало. Чотириста чужих гривень. Невідпрацьованих. Лежали вони собі в комоді, під білизною, і Дядько Жора їх не чіпав — рука не піднімалася. Не його.

«Ось і нагода, — подумав він. — З'їжджу, полагоджу, грошей не візьму. Скажу — за минулий раз, у рахунок. І квити. І сумління чисте».

— Приїду, — сказав він у слухавку. — Сьогодні й приїду, після обіду. Нікуди не йдіть.

— Ось і чудово, — зрадів професор. — Ось і чудесно. Чекаю.

Дядько Жора поклав слухавку, подивився на кота, який сидів на підвіконні й мружився на ранкове сонце.

— Треба, Лізко, — сказав він. — Винен я йому. З'їжджу, розрахуюся — і забуду цю Банкову, як страшний сон. Авось обійдеться.

Лізко позіхнув. З кота було видно, що в «авось обійдеться» він не вірить ні на грам.

Будинок з химерами зустрів Дядька Жору так само, як і минулого разу, — сірою громадою з-за повороту, обліпленою мокрими кам'яними тварюками. Тільки тепер була не липнева спека, а синюваті вересневі сутінки, що рано опускалися між будинками, і від цього звірі на карнизах здавалися ще темнішими, ще живішими. Дядько Жора навмисне не став задирати голову. Раз подивишся — а воно знову заворушиться. Краще вже так, попід стінкою, у під'їзд.

Сходи, чавунні поручні, стерті до жолобків сходинки. Третій поверх. Дубові двері, потемніла бронзова табличка. Все як тоді.

Відчинив професор — у тому самому оксамитовому халаті, такий самий сухий, гострий на ніс, невдоволений, тільки, здається, ще більше змарнілий за ці півтора місяця.

— А, нарешті, — сказав він замість привітання. — Проходьте, проходьте. І не тримайте двері, тут протяг, книжки псуються.

Усередині нічого не змінилося. Ті самі книжкові ущелини під стелю, той самий сухий запах старого паперу й котячого корму, та сама далека тьмяна лампочка десь під ліпниною. За вікнами, синіючи, догорав вересневий вечір — уже короткий, осінній, не те що в липні. Величезний чорний кіт — той самий — визирнув з-під шафи, подивився на Дядька Жору жовтими очима, нявкнув щось несхвальне і знову зник.

— Ось, — професор підвів його до щитка, до тієї самої бронзової скриньки з химерами по кутах. — Будьте ласкаві. Знову вередує.

Дядько Жора подивився на щиток — і вперше за весь день йому стало по-справжньому не по собі. Маленька бронзова жаба у верхньому правому куті дивилася прямо на нього. Він міг би заприсягтися, що минулого разу вона дивилася так само. І в кутику її литого рота застигло щось на кшталт посмішки.

— Ну, здоров, — буркнув він жабі собі під ніс. — Знову ти.

Він розкрив сумку, дістав індикатор, продзвонив. Картина була знайома до позіхання: той контакт, який він півтора місяця тому зачистив і обмотав, знову підгорів; ще в одному місці відійшов провід; фарфорова пробка тріснула по денцю. Старе є старе. Роботи на двадцять хвилин.

— Зараз усе зроблю, Дмитро Аркадійовичу, — сказав він. — Тільки ви це... відійдіть подалі. На всякий випадок. Тут напруга, мало що.

— Так-так, звичайно, — професор відступив на крок, але не пішов — стояв, переживав за свої реліквії.

Дядько Жора зітхнув, перехрестився про себе — чого за собою зроду не помічав, — і потягнувся викруткою до нижнього контакту. До того самого.

І — він же знав. Він усім нутром, усією шкірою відчував, що зараз буде. Але робота є робота, контакт є контакт, а голими руками його не візьмеш.

Викрутка торкнулася міді.

Тріск. Спалах. Удар.

Отямився він, стоячи біля стіни — точнісінько як минулого разу, плечем у книжкову шафу, з викруткою в тремтячій руці, з присмаком заліза в роті. У вухах дзвеніло. У голові ще замітало снігом, ще бив глухий бубон, ще стояли перед очима бліді тіні й старий у рогатій шкурі.

І ще лунав, стихаючи, той голос: «...вони прийдуть до тебе. Всі. І ти не зможеш відвернутися».

— Знову, — прошепотів Дядько Жора. — Знову воно.