Інтерлюдія. Прокляття Великого Шамана

Сніг ішов уже третю добу.

На краю землі, там, де тундра впирається у свинцеве море, а небо взимку не світлішає зовсім, стояло стійбище. Десяток землянок, критих дерном і шкурами, дим із димоходів, собаки, олені, тепле дихання людей, що трималися одне одного посеред білого ніщо. Народ був нечисленний і давній, без імені, яке дійшло б до нас, — просто люди, що жили тут, коли тут, окрім них, ще ніхто не жив.

А потім із моря прийшли дракари.

Їх було три. Довгі, чорні, з різьбленими головами на носах, вони виповзли зі сніжної мли безгучно, як тіні, і уткнулися в берег. З них зійшли люди — рослі, світлобороді, в залізі та шкірі, з сокирами й круглими щитами. Вони прийшли з півдня, із земель, де ще була трава, прийшли за хутром, за моржовим іклом, за рабами — за всім, що можна вивезти й продати. І вони не знали жалю, бо жаль лишився там, далеко, в зелених землях, а сюди, на край світу, вони привезли лише залізо.

Вони палили землянки. Вони вбивали чоловіків, що не встигли схопити спис, і старих, не здатних тікати. Вони сміялися — так само добродушно, як колись сміялися над троянською пророчицею, бо люди всюди сміються однаково, коли сила на їхньому боці. Сніг під стійбищем став червоним, потім чорним, і пара здіймалася від нього в застигле небо.

І тоді з найбільшої землянки вийшов старий.

Він був старий так, як бувають старі лише камені й корені. Обличчя його, темне й зморшкувате, наче печене яблуко, не виражало страху — воно взагалі нічого не виражало, крім страшного, зосередженого спокою. На плечах у нього лежала шкура з рогами, на грудях бряжчали кістки й мідь, а в руках він тримав бубон — широкий, обтягнутий шкірою, з намальованими на ній знаками, яких уже тоді ніхто не вмів читати. Це був шаман. Останній, хто ще пам'ятав, як говорити з тими, хто живе по той бік.

Прибульці побачили його й пішли до нього, підіймаючи сокири. Їм було весело.

А старий вдарив у бубон.

Звук вийшов глухий, низький, наче застогнала сама земля. Старий вдарив знову — і почав танцювати. Не танок, а щось повільне, важке, переступаючи з ноги на ногу, кружляючи, закинувши голову до чорного неба, і з горла його линув дивний, подвійний, нелюдський звук — він співав одразу двома голосами, як співають лише ті, хто давно перестав бути просто людиною. Він бив у бубон, він кликав, він називав на ім'я тих, у кого давно вже не було імен, — усіх, хто помер тут за тисячу зим, усіх предків цього народу, всі скривджені, невпокоєні, голодні тіні, що в'ються над тундрою в полярну ніч.

І вони прийшли.

Спочатку затремтіло повітря. Потім сніг закрутився вгору, проти вітру, проти всіх законів. А потім із хуртовини проступили вони — бліді, незліченні, без облич і з обличчями, текучі, як дим, і холодні, як дно моря. Лавина. Стіна. Весь мертвий народ піднявся на поклик живого й обрушився на прибульців.

Залізо тут не допомагало. Сокира розтинала те, чого не можна розтяти. Світлобороді кричали — тепер кричали вони, — і крик їхній тонув у виттю хуртовини та в глухому, невпинному гуркоті бубна. Їх не вбивали. Їх забирали. Втягували в білу завірюху, у застиглу темряву, туди, звідки не повертаються, і дракари на березі заносило снігом, і за годину на місці різанини лишилася тільки рівна біла пустка, і тільки бубон ще гудів, завмираючи.

Старий опустив руки. Духи чекали, обернувшись до нього, — покірні тепер, що визнали його владу. Він урятував свій народ. Але він знав ціну.

Бо той, хто владний кликати мертвих, відтепер належить їм не менше, ніж вони йому. Хто відчинив двері — той сторож дверей. Хто почув невпокоєних — той зобов'язаний їх слухати, і допомагати їм, і носити їхні смутки, поки стане сил, аж до останнього свого подиху. Це не нагорода. Це служба. Це прокляття того, хто бачить: бачити — і бути у відповіді за все, що побачив.

Старий сів у сніг і заплакав — тихо, без сліз, як плачуть дуже старі й дуже сильні. Духи стояли навколо й чекали. Їм було що розповісти. Їм завжди є що розповісти.

Минула тисяча років. Або й більше. На краю світу так само йшов сніг, але про це вже ніхто не пам'ятав.

*

Викрутка увійшла в щиток — і світ знову скінчився.

Дядько Жора вже знав цей білий рев, цей удар, що прошиває від зап'ястка до потилиці, цю темряву, в якій розчахується щось, чому не місце в людській голові. Він знав — і все одно не встиг віддернути руку.

Сніг. Чорні кораблі. Старий із бубном. Лавина блідих тіней, що обрушується на людей у залізі. Подвійний нелюдський голос, що співає в хуртовині. І знову годинник без стрілок — але тепер вони йшли не назад, а в обидва боки водночас, і це було гірше.

А потім голос. Той самий — гулкий, давній, що йде із самої кістки:

— Скінчилося прокляття Кассандри, Георгію. Ти сказав своє й не був почутий. Досить. Відтепер на тобі інше. Тепер ти бачитимеш і чутимеш тих, кого не бачать і не чують інші. Це дар. Але знай: хто бачить — той у відповіді. Хто почув — той зобов'язаний слухати. Вони прийдуть до тебе. Всі. І ти не зможеш відвернутися.

І темрява зімкнулася.