У якій головний герой потрапляє на телешоу «Вгадай мелодію», під дією прокляття відповідає на всі питання навпаки — і несподівано для себе виграє джекпот, рятуючи свого знайомого доцента і мимоволі ставлячи крапку в одній радянській фінансовій історії.
Два дні минуло з того вечора, як пішла Тамара, і за ці два дні Дядько Жора остаточно переконався: справа не в спеці.
Він би радий був звалити все на спеку. На вчорашнє пиво, на старий будинок, на нерви, на що завгодно. Але спека до ранку спала, пива він не пив уже третій день — не до того було, — а воно все не минало. Що не скажи — все навпаки. Ніби весь світ змовився чути його шкереберть, і найгірше було те, що світ цьому вірив. Беззастережно. Ще щиріше, ніж сам Дядько Жора вірив у те, що казав.
Почалося з ранку, на ринку.
Він пішов за молоком і хлібом — у домі, крім кота й засохлої скоринки, не залишилося нічого, а Лизка, до речі, їсти вимагав за розкладом, прокляття там у хазяїна чи не прокляття. Біля молочного ряду стояла кремезна тітка в синьому халаті, і на прилавку в неї, серед іншого, лежала риба. Лежала вона, треба сказати, кепсько — на спеці, без льоду, з тим особливим тьмяним блиском в оці, по якому навіть Дядько Жора, у рибі не тямущий, одразу зрозумів: не першої свіжості рибка. І не другої. І, мабуть, не третьої.
— Бери судачка, чоловіче! — гукнула йому тітка, перехопивши погляд. — Свіжий, ранковий, тільки з машини! Братимеш?
І ось тут би Дядькові Жорі промовчати. Просто взяти молоко і піти. Він уже зрозумів за ці дні, що мовчання — єдиний його порятунок. Але тітка спитала прямо. У лоб. «Братимеш?» — а на пряме запитання в нього тепер язик працював сам, поза волею хазяїна.
— Та який же він свіжий, — чесно сказав Дядько Жора, кривлячись. — Він же тухлий зовсім. Ви його на сонці не тримайте, він у вас уже поплився. Я б таке й коту не дав.
Так він сказав. Чисту правду, по совісті, бажаючи тітці лише добра — щоб не труїла людей.
А тітка розквітла.
— Чули?! — закричала вона на весь ряд, сплеснувши руками. — Ось людина тямуща! Ось це я розумію — покупець! Каже, риба — во! Найкраща на ринку! Найсвіжіша! Беріть, громадяни, поки чоловік усю не викупив, він-то знає толк!
І — Дядько Жора не встиг і рота розкрити — на нього з двох боків насунулася черга. Звідки вона взялася, ця черга, у порожньому з ранку ряду, бог його знає. Але за хвилину навколо тітчиного прилавка кипів натовп, тягнулися руки з зім'ятими гривнями, хтось наступав Дядькові Жорі на ногу, якась бабуся штовхала його ліктем у бік і шипіла: «Не затримуй, не один ти тут тямущий», а сама тітка тріумфально металася, загортаючи тухлого судака в сірий папір і примовляючи: «Ось цьому чоловікові — першому, першому, він розпробував!»
Дядька Жору винесло з натовпу, як корок із пляшки, — без молока, без хліба, зате з півкілограмом тухлої риби, яку йому всунули силоміць і за яку він, здається, ще й заплатив. Він стояв осторонь, ошелешено дивлячись на згорток, від якого вже тхнуло чимось недобрим, і думав тільки одне:
«Ну ось за що. Я ж по-доброму. Я ж попередити хотів».
Рибу він віддав бездомному коту біля сміттєвих баків — і той кіт понюхав, подивився на Дядька Жору з докором і їсти не став. Навіть кіт. Навіть бездомний.
* * *
До лікаря він пішов наступного дня, і не від хорошого життя.
Спав він ці ночі погано — крутився, вставав, курив на кухні, хоч кинув три роки тому, розмовляв з Лизкою і сам із собою. До ранку голова була чавунна, під очима лягли мішки, обличчя посіріло. Сусідка по майданчику, тітка Валя, зустрівши його біля ліфта (який, за звичаєм, не працював), сплеснула руками: «Жоро, на тобі лиця немає! А ну марш у поліклініку, не доводь до гріха!»
І він, дурень, послухався. Пішов.
У поліклініці пахло хлоркою і лікарняною тугою. Дільничний лікар, ще молодий чоловік із втомленими очима і стетоскопом, накинутим на шию, як шарф, подивився на сірого, змарнілого Дядька Жору поверх паперів і задав фатальне запитання:
— На що скаржитеся?
І Дядько Жора, який прийшов-то, загалом, просто тому, що тітка Валя налякала, чесно відповів:
— Та ні на що, докторе. Почуваюся чудово. Здоровий як бик. Це я так, для порядку зайшов, сусідка послала.
Чиста правда. Нічого в нього не боліло. Душа боліла — та на це лікарів немає.
Лікар відклав ручку. Подивився на Дядька Жору довгим, уважним поглядом — на сіре обличчя, на мішки під очима, на тремтячі з недосипу руки. І почув він, як ця змучена людина каже йому: «Докторе, все болить. Сил жодних немає. Помираю».
— Так, — сказав лікар, і обличчя його стало серйозним і зосередженим. — Зрозуміло. «Здоровий як бик», отже. Знаємо ми таких биків. На вигляд краще в труну класти, а все «здоровий, здоровий». Тиск міряли? Не міряли. Зараз поміряємо.
Тиск виявився — у Дядька Жори з недосипу і нервів — і справді не ахти. Лікар багатозначно покивав, щось черкнув у карточці і виніс вердикт:
— Кладемо вас на обстеження. Серденько подивимося, кров візьмемо, крапельниці поставимо — для профілактики. А то ходять тут «здорові», а потім «швидку» до них викликаємо. Не сперечайтеся. Я ж бачу, як вам погано. Он, і говорите-то через силу.
— Та не треба мені крапельниць, — благав Дядько Жора. — Я справді здоровий! Мені додому треба, у мене кіт нагодований!
— Чуєте? — лікар обернувся до медсестри. — Вже марить. Який кіт, голубчику. Полежите, відпочинете. Держава про вас подбає.
Втік Дядько Жора з поліклініки тим самим манером, що з квартири професора, — через «не встиг оговтатися». Поки лікар виписував направлення, а медсестра шукала вільну каталку, він тихенько, бочком, вислизнув у коридор, потім на сходи, потім на вулицю — і йшов, не озираючись, аж до самої зупинки, втягнувши голову в плечі, як людина, що ледь не потрапила під крапельницю за міцне здоров'я.
«Це що ж виходить, — думав він, трясучись у маршрутці. — Скажу, що хворію, — здоровим порахують і додому відправлять? Може, в цьому й порятунок? Треба буде перевірити. На комусь неважному».