Розділ 3. Самотність на двох з котом

У якій головний герой повертається під ранок у порожню квартиру, безуспішно намагається пояснитися з Тамарою і з Миколою біля гаражів і вперше повною мірою розуміє, що коту, на відміну від усіх інших, можна сказати що завгодно.

Додому він дістався до півночі.

Маршрутки вже не їздили, метро закривалося, і останній відтинок від станції до дому Дядько Жора йшов пішки через сплячий, темний борщагівський двір, повз ті самі гаражі, де вони з Миколою сиділи сто років тому — тобто вчора. Під ногами хрускотів дрібний гравій, вітер тихо ворушив сухе тополине листя, і в одному з далеких вікон іще хтось пізно дивився телевізор: у синьому мерехтінні стрибали тіні.

Вікна в їхній хрущовці на третьому поверсі горіли. Всі. І кухонне, і в кімнаті.

Тамара не спала.

Це було погано. Це було дуже погано. Дядько Жора знав свою дружину двадцять п'ять років, і за цей час устиг вивчити всі відтінки її безсоння. Було безсоння тривожне — коли вона чекала й переживала; таким Тамара чекала його з роботи, якщо він затримувався з поважної причини. Було безсоння сердите — коли він знову засидівся біля гаражів з Миколою понад розумне, і тоді Тамара чекала його на кухні, навмисно поклавши перед собою ту саму сковорідку, в якій холонула вечеря. І було — Дядько Жора, піднявши голову до вікна і побачивши в ньому рівне, не мерехтливе, ніяке світло, похолов, — було в Тамари і третє безсоння. Те саме, від якого по спині біг холодок страшніший, ніж від усіх кам'яних жаб професора Городецького. Безсоння, коли Тамара сиділа на кухні, пряма, як струна, склавши руки на столі, і чекала пояснень.

Ліфт, як завжди, не працював. Дядько Жора піднявся на третій поверх пішки, віддихуючись — за цей один день він встиг постаріти років на десять, — постояв трохи перед дверима, збираючись з духом. Поправив кепку. Прокашлявся.

І повернув ключ.

* * *

Тамара сиділа на кухні. Пряма, як струна. Руки на столі.

Перед нею — застигла, неторкана вечеря під рушником (Дядько Жора з обрису рушника відразу зрозумів — котлети з пюре, її фірмове «жорчине»). Поряд — телефонна трубка, знята з апарата і покладена окремо, ніби Тамара щойно з кимось говорила і не встигла повернути її на місце. Чашка чаю неторкана, бік — холодний. Тамара навіть шторку на вікні не запнула — було видно, що вона з самого вечора тут сиділа рівно і нічого не робила, крім того що сиділа й чекала.

— З'явився, — сказала вона тихо.

Це «з'явився» було гірше за будь-який крик. Це «з'явився» Дядько Жора вже чув у їхньому спільному житті разів три, і щоразу після нього йшли серйозні сімейні розмови, після яких Тамара тиждень не розмовляла, а Дядько Жора тиждень мовчки купував їй мімози дорогою з роботи. Після третього такого «з'явився» він зарікся коли-небудь узагалі спізнюватися.

Сьогодні — спізнився. По-крупному.

— Томо, ти не уявляєш, який день, — почав Дядько Жора, ставлячи сумку з інструментом біля порога. — Я тобі зараз усе розповім, ти не повіриш...

— Не повірю, — погодилася вона. — Оце вже точно не повірю.

— Розумієш, я вранці поїхав щиток лагодити, до одного професора, на Банкову, у Дім з химерами. Знаєш, будинок такий, зі звірами кам'яними на даху, я тобі показував позаминулого разу, коли ми по Хрещатику гуляли. Так от, полагодив, усе нормально, йду звідти. А по дорозі, уявляєш, зайшов у банк, тисячу гривень поміняти, і...

— У банк, — рівно повторила Тамара.

— У банк. А там, уявляєш, пограбування. Прямо при мені. Троє в куртках, з пістолетами. Касирку на підлогу. Мене теж на підлогу. І, уявляєш, потім приїхали міліціонери і нас, усіх свідків, у міліцію повезли. Бо я, дурень, не одразу зрозумів, як себе поводити, і вони мене навіть у спільники спочатку намагалися записати, казали — наводчик. Півдня від них відбивався. До ночі тримали.

— У міліцію, — повторила Тамара рівним, страшним голосом. — У міліцію. До ночі. Звісно. А я тут, дурна, обдзвонила всі лікарні й морги, думала, тебе машина збила.

— Томо, я...

— Дзвонила я в цей твій банк, Жоро. — Вона підняла на нього очі, і в них стояли сльози — не жалюгідні, як від образи через розбиту чашку, а злі, образливі, важкі, як у жінки, яка півдня смажила котлети, а потім півдня обдзвонювала морги. — Годину тому. Черговому. Питаю — було у вас сьогодні пограбування? А він мені: було, каже, громадянко, але всіх свідків давно відпустили, ще ввечері. Всіх. Давно. То де ж ти був, Жоро, ще три години після того, як усіх відпустили? А?

І ось тут вона поставила запитання.

Пряме. Адресоване особисто йому. Те саме, єдине, яке запускало прокляття.

— Де ти був, Жоро? — спитала Тамара, дивлячись йому в очі. — Тільки чесно. У тебе є хтось?

* * *

Дядько Жора похолов.

Він зрозумів, що зараз станеться. Він уже знав, після професора, після міліції, після ідіота-слідчого Василенка, після всієї цієї довгої, страшної, проклятої середи, — він знав, що б він зараз Тамарі не сказав, вона почує протилежне. Він зрозумів це з такою ясністю і з таким відчаєм, що на секунду в нього промайнула безумна думка: а збрехати? Сказати «так, є» — може, вона почує «ні»?

Але він не вмів брехати. Зовсім. За двадцять п'ять років спільного життя він Тамарі жодного разу. І язик у нього був так устроєний, що зараз, навіть під загрозою розлучення, міг вимовити тільки правду.

— Ні, Томо, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі, вкладаючи в ці слова всю душу, всю свою двадцятип'ятирічну вірність, всю свою борщагівську немудру чоловічу любов. — Немає в мене нікого. І ніколи не було. Ти в мене одна. Тільки ти. А три години зайвих у міліції я просидів, бо вони мене, дурня, у спільники записали і ніяк відпускати не хотіли. Ось тобі хрест. Немає в мене нікого.

Він сказав чисту, святу правду. З хрестом.

А Тамара почула інше.

Вона почула, як її чоловік, дивлячись їй прямо в очі, спокійно й твердо, своїм власним голосом, сказав рівно наступне: «Так, Томо. Є в мене інша. І давно. Ти мені не одна. Я був у неї. Ось тобі хрест — є, і буду до неї ходити».