Інтерлюдія. Прокляття Кассандри

Троя ще стояла.

На мурах було вітряно. Кассандра стояла на самому краю, там, де скеля обривалася вниз, до рівнини, і дивилася, як данайці тягнуть до воріт дерев'яного коня — величезного, недоладного, чорного на тлі призахідного неба. І вона бачила. Не здогадувалася — бачила ясно, як бачать опівдні: що всередині цього коня. Як уночі розкриється дерев'яне черево. Як по мотузці спустяться в темряві люди з мечами. Як спалахне верхнє місто, і крик жінок змішається з тріском покрівель, і її саму потягнуть за волосся геть від вівтаря.

Вона кричала про це. Вона хапалася за рукави, вона падала навколішки перед старійшинами, вона рвала на собі одяг і волосся.

— Не вводьте його! — кричала вона. — У ньому смерть! У ньому палаючі наші домівки, у ньому кров ваших дітей, не вводьте коня в місто!

І вони дивилися на неї.

І сміялися.

— Бідолашна Кассандра, — казав хтось, хитаючи головою. — Знову напад. Виведіть її, вона лякає людей.

— Донька царя, а верзе нісенітниці.

— Жриця Аполлона, а сама не при собі. Відома річ — розум ушкоджений.

Вони сміялися добродушно, вони сміялися зі співчуттям, вони поплескували її по плечу і відверталися. І в цьому була вся суть кари, яку наклав на неї бог: говорити чисту правду — і ніколи не бути почутою. Дар бачити майбутнє і прокляття, що жодна жива душа тобі не повірить. Гірше, ніж німота. Гірше, ніж сліпота. Кричати істину просто у вухо людині — і бачити в її очах лише поблажливу усмішку, з якою дивляться на божевільних.

Ворота відчинилися. Коня завезли. Тієї ночі Троя згоріла.

А Кассандра стояла серед диму і розуміла, що знала все — і не змогла врятувати жодної душі. Бо правда без віри — це і не правда зовсім. Це просто шум, який видає божевільний.

Минуло три тисячі років.

* * *

Викрутка увійшла в щиток — і світ скінчився.

Спочатку було світло. Не світло навіть, а білий рев, який не має права існувати, який вдарив із чорного нутра старого щитка і схопив Дядька Жору за руку так, що пальці самі скрутилися гаком навколо руків'я. Повітря тріснуло навпіл. Запахло паленим м'ясом, і Дядько Жора не одразу зрозумів, що це його власна долоня.

Удар пройшов крізь нього наскрізь, від кисті до потилиці, і десь там, у потилиці, щось розчахнулося.

Темрява. Будинки, що падають. Обличчя — багато облич, і всі кричать, але беззвучно. Жінка в чорному тягне до нього руки з якогось даху. Стіни, охоплені вогнем, що не гріє. Вода там, де її не повинно бути. Дерев'яний кінь, чорний на тлі заграви. І годинник — величезний, без стрілок, що йде назад.

А потім голос. Не у вухах — у кістці, у самій середині голови, рівний і давній, як камінь:

— Віднині на тобі прокляття Кассандри. Ти будеш бачити. І ніхто тобі не повірить.

І темрява зімкнулася.