У якому Савелій Ілліч пояснює користь рекомендацій, Тамара згадує ціну свого каменя, а електрик уперше складає кошторис на власний час
Жора шукав папери на будинок, а Тамара — теку, у якій ці папери не помнуться.
За час ремонту в них устигло з’явитися кілька місць для важливого. В одному лежали квитанції, у другому записки з розмірами, у третьому все, що було шкода викинути до з’ясування. Документи знайшлися окремо, як і годилося речам, які домовилися більше не перекладати.
Тамара дістала теку з шафи.
— Я з тобою.
Жора кивнув. Він і сам хотів попросити, тільки не знав, із якого боку почати. У зошиті лежали його запитання, але перша розмова з Корнєєвим колись почалася з її каменя.
На столі стояв компот. Жора відсунув склянку, щоб покласти папери, і лише потім помітив, наскільки звичайно це вийшло.
Микола приїхав в умовлений час. Ще вчора з його телефона зателефонували до ломбарду й домовилися про зустріч. Сьогодні друг міг підвезти, а далі збирався у своїх справах. Дорогу назад за ним не закріплювали.
Перед виходом Тамара перевірила воду котові. Жора зазирнув до сараю, досипав корму. Кури поставилися до поїздки господарів із колишньою вимогливістю: перш ніж займатися стороннім, слід було виконати зрозуміле.
Федотович спитав із глибини будинку, чи надовго йдуть.
— Як розмова піде, — відповів Жора.
— Яка ще розмова?
— Яку раніше треба було.
Домовик хмикнув. За ґанком тихо шуміли дерева, на доріжці світліла смуга підсохлої землі. Їхати із зошитом було незвично. З інструментом простіше: принаймні знаєш, куди подіти руки.
У машині Тамара розгорнула теку на колінах і знайшла потрібне місце. Подивилася, закрила.
Жора ще раз прочитав свої три запитання.
Жодного нового дорогою не додалося.
* * *
У проїзді пахло пилом і свіжою фарбою з перукарні. Микола висадив їх біля двору, уточнив, що ввечері буде зайнятий, і поїхав. Подружжя пішло ліворуч, до знайомих невеликих дверей.
Цього разу біля прилавка стояли люди.
Жінка в легкому плащі притримувала застібку сумки. Поруч лежала принесена нею річ, акуратно загорнута в серветку. Молодий чоловік за склом щось переписував і рахував, а жінка поглядала на годинник, намагаючись робити це непомітно.
Інший відвідувач чекав біля стіни. Під пахвою в нього була коробка. Коли помічник закінчив розрахунок, чоловік ступив уперед і почав із того, що телефоном йому називали зовсім інше.
Молодий чоловік підвів очі.
— Телефоном ви казали, що річ без пошкоджень.
Чоловік поставив коробку. На бічній стінці всередині виявився відкол.
Жора дивився, як помічник пояснює різницю між почутим і побаченим. Без бажання сперечатися, але й без надії закінчити одним кивком. Чоловікові потрібні були гроші сьогодні, молодому чоловікові — можливість оцінити те, що справді принесли. Обоє мали підстави стояти на своєму.
Із дальньої кімнати вийшов Корнєєв.
Темний жилет, чисті манжети, колишні точні рухи. Він привітався з подружжям, сказав, що зараз звільниться, і нахилився над коробкою. Оглянув пошкодження, назвав уже остаточну суму. Чоловік помовчав і погодився.
— Ігорю, оформіть.
Помічник узяв папір. Відсунув від ліктя телефонну книжку, відкрив шухляду по печатку. Жора помітив у книжці кілька вкладених аркушиків із номерами й короткими проханнями.
Задзвонив телефон.
Ігор відповів, притиснув слухавку плечем і продовжив шукати потрібний бланк. Потім перестав шукати.
— Так, електрикові передамо.
Він вислухав, глянув на Корнєєва.
— Я не можу сказати, що після нього у вас точно все припиниться. Я записую прохання.
Тамара повільно повернула голову до чоловіка.
Жора стояв, тримаючи зошит біля стегна. Блакитна обкладинка нагрілася в долоні.
На іншому кінці продовжували говорити. Помічник записав адресу, двічі перепитав прізвище й лишив біля нього місце для пояснення. Закінчивши, поклав слухавку з явним полегшенням.
Корнєєв глянув на цей аркушик, потім на Жору.
— Ходімо.
У кімнаті під лампою все лишилося майже як раніше. Лише коробки від вимикача на столі вже не було.
Тамара сіла першою.
* * *
Жора поклав зошит на стіл і відкрив сторінку Ростислава Сергійовича.
Спочатку розповів про світильник. Пошкоджене з’єднання, звичайна робота, перевірка. Потім — про соусник, який господар зміг відставити. Про сік удома сказав коротше. Кількох слів вистачило, щоб Тамара міцніше стиснула теку.
Корнєєв слухав, не перебиваючи. Узяв зі столу олівець, покрутив і поклав точно на попереднє місце.
— Ростислав Сергійович назвав вас, — закінчив Жора. — Точніше, ломбард. Каже, номер дали через знайомих. І що після моєї роботи не лише світло налагоджується.
— Люди рекомендують гарного майстра.
— От я й хочу знати, що саме рекомендують.
Оцінювач відкинувся на спинку стільця.
Спершу він говорив про користь знайомств. У другому Києві важко було знайти людину, яка не злякається господаря раніше, ніж огляне проводку. Хтось знав надійного столяра, хтось лікаря, хтось допомагав зустрітися людям, здатним розв’язати незручне питання.
Жора вислухав. Глянув на свій запис і спитав, за такі знайомства Корнєєв бере гроші чи влаштовує їх виключно з доброти.
Оцінювач помовчав.
— Буває, що відомості мають ціну.
Маленьке, зручне слово. Для Тамариної ночі у відділку місця в ньому не було. Для чужої хвіртки — теж. Корнєєвська винагорода вміщалася.
Жора попросив уточнити відомості.
Довелося назвати й незвичайну кваліфікацію, і припинення домашніх неприємностей. Не гарантоване диво для кожного, пояснював Корнєєв; відомі випадки, на підставі яких зацікавлена людина могла сама зробити висновок. Він не казав клієнтові, що електрик зобов’язаний усе виконати.
— А мені ви казали, які висновки він зробить?