Дядя Жора. Електрик 2

Розділ 14. Тамара прибирає червоне

У якому борщ доводиться відкласти, сусідка береться за покупки, а Дядько Жора рахує не лише перегорілі лампочки

Тамара зупинилася в коридорі й обернулася.

Жора стояв біля стільця. Одна рука ще трималася за спинку, друга була трохи піднята, наче він збирався попросити передати йому щось зі столу.

— Ти куди?

Він глянув на глечик.

Відповіді, яку можна було вимовити вголос, не знаходилося.

Тамара віднесла компот до вітальні, сховала в стару шафу й повернулася. Склянку, з якої сама не встигла випити, поставила туди ж. Жора сів. Якийсь час обоє дивилися на чистий край клейонки.

Там нічого не лишилося, а піти все одно хотілося.

Тамара збирала порожні банки. Дзенькне скло — Жора повертає голову. Він пересів спиною до мийки. Стіна. Рушник. Нерівність на тиньку, схожа на край мапи. Дивитися сюди. За плечем дзенькнула ложка.

Він знову обернувся.

Тамара завмерла з посудом у руках, тоді поклала ложку на тканину. Цей обережний, майже винуватий жест був гірший за окрик. Жора попросив її не стояти біля нього, все гаразд, можна займатися справами.

Вона глянула на його ноги.

Він уже знову підвівся.

Довелося визнати, що гаразд поки не виходить. Жора сам віддав склянку, потім закрив розкриту сумку в передпокої, щоб хоча б із підлоги нічого не стирчало. Повернувшись, зупинився біля кухонних дверей і попросив:

— Побудь тут.

Тамара сіла поруч.

Почекали. Надворі щось шаруділо в траві, у глибині будинку цокало, мабуть, дерево. Після всіх недавніх переробок будинок ще довго влаштовувався навколо мешканців та інколи висловлював свою думку стукотом.

Жора випив води. На кілька митей у роті полегшало, але бажання лишалося десь поруч із цим полегшенням, невдоволене тим, що йому знову дали не те.

Тамара відчинила комору.

Полиця з-під томатного соку порожніла. Нижче стояла банка із заправкою, біля стіни — варення. Дружина глянула на все це так, наче вперше побачила кількість неприємностей, які сама старанно заготувала на зиму. Потім принесла коробку, загорнула банки в рушник і почала переносити.

Жора допоміг донести порожню коробку. Повну вона забрала в нього.

Він не образився. Ще недавно неодмінно образився б.

— Борщ, значить, потім, — сказала Тамара.

Борщ був запланований на завтра. У нормальному господарстві завтрашній борщ належав до найнадійніших обставин життя, але і його довелося переглянути.

Жора хотів пожартувати про білі помідори. Не вийшло. Він усе ще надто добре пам’ятав, де стояла заправка.

Коли кухня спорожніла, Тамара погасила зайве світло. Накрила хліб, прибрала рушник, поставила воду так, щоб можна було дістати, не встаючи. Після цього сіла й потерла очі.

Жора накрив її руку своєю.

Від цього нікуди не зникло бажання піти по глечик. Зате якийсь час можна було сидіти.

* * *

Уперше він прокинувся, коли в будинку зовсім стихло.

Тамара лежала поруч, повернувшись до стіни. У просвіті між фіранками сіріла вузька смужка вікна. Жора довго дивився на неї, намагаючись згадати, що знадобилося вночі.

Пити не хотілося. Принаймні в роті не пересохло.

На кухні лишилася порожня полиця.

Думка виникла так буденно, наче на полиці лежав забутий інструмент, який треба прибрати до ранку. Жора спустив ноги, знайшов капці й вийшов.

Біля комори зупинився.

Він пам’ятав, що нічого там немає. Сам бачив, як Тамара виносила банки. Але рука вже шукала край дверцят, і йому довелося притиснути її до боку.

Із темряви запитали:

— Знову загубили?

Жора здригнувся.

— Нічого не загубили, Федотовичу.

Домовик помовчав.

— То чого шукаєте?

Гарне було запитання. Жора сперся на стіну й постояв, поки не почув за спиною дружинині кроки.

Тамара прийшла без світла. Поклала долоню йому на плече, і він обернувся з таким соромом, наче збирався вночі винести з власного дому чуже майно. Вона нічого не спитала. Провела назад.

До ліжка дійшли разом. Заснув він не відразу.

Наступного разу розбудив глухий стукіт десь біля комори. Тамара теж підняла голову. З боку коридору долинуло невдоволене бурчання.

Федотович знайшов серед старих господарських речей банку фарби.

Про її існування Жора знав. Банка стояла за обрізками, закрита, з плямою засохлого червоного на обідку; він усе збирався перевірити, чи лишилося всередині щось придатне. Тепер з’ясувалося, що домовик про банку теж пам’ятав.

— Прибрав, — повідомив він з-за стіни.

— Куди? — за звичкою спитав Жора.

— Уранці обійдетеся.

Тамара тихо видихнула. Схоже, вона ледь не засміялася, але сил на сміх уже не було.

Жора не збирався пити фарбу. Навіть від самої думки про це занудило. Проте зараз він був вдячний за те, що не доведеться з’ясовувати, з чого починається черговий безглуздий рух.

Лизка висунувся з малої кімнати, глянув на людей у нічному вбранні й пішов назад. Його терпіння до нових власників великого будинку явно мало межу.

Під ранок Жора таки задрімав. Коли прокинувся, Тамара вже сиділа на краю ліжка, зав’язуючи волосся. На щоці лишилася складка від подушки.

Він потягнувся до її руки.

— Ще полеж.

Дружина похитала головою: кота й курей ніхто не попереджав, що сьогодні можна пізніше. Жора сів сам. Води птахам він донести міг, а наповнити котячу миску було й поготів недовго.

До сараю дійшов без пригод. Надворі пахло вологою землею. Три курки штовхалися біля корму з такою впевненою заклопотаністю, що він кілька хвилин дивився на них і заздрив їхнім простим, цілком достатнім причинам.

Потім повернувся додому.

Дверцята шафи у вітальні були закриті. Жора помітив це відразу й пройшов повз повільніше, ніж слід було.

На кухні Тамара наливала чай.

Ранок настав, але нічого ще не скінчилося.

* * *

Микола приїхав ближче до полудня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше