У якому Дядько Жора нарешті лагодить відьмину розетку, вампір соромиться власної кухні, а домашні запаси несподівано добігають кінця
Інтерлюдія. Колір спраги
Склянка була чиста. На вінці ще трималася крапля, і чоловік провів по ній пальцем, перш ніж поставити посудину на рушник.
Тепер слід було піти.
Він навіть відсунув стілець, щоб зручніше було пройти. На столі нічого не залишалося: закрита пляшка в шафі, витерта клейонка, ніж скраю обробної дошки. З таким ладом можна було жити. Приходити ввечері, готувати вечерю, читати біля лампи. Чоловік подивився на свої руки. Руки теж були чисті.
У шафі тихо дзенькнуло скло.
Він сам зачепив дверцята, повертаючись. Це не було запрошенням. Дверцята взагалі нічого про нього не знали.
Чоловік повернувся до столу, дістав склянку й лише тоді помітив, що рушник іще вологий.
Перший ковток щоразу обіцяв, що тепер стане досить.
Наступний потрібен був, щоб перевірити.
Потім треба було закінчити почате.
Він пив акуратно, намагаючись не залишати слідів. У цьому, принаймні, ще можна було зберегти гідність. Порожній посуд слід було відразу мити, пляшки прибирати, стіл протирати. Нікому не обов’язково знати, скільки разів за вечір тут починалася вечеря.
Коли рідина скінчилася, він якийсь час тримав склянку біля рота.
Потім вимив.
На вінці лишилася крапля.
* * *
Собака Григорія Степановича тепер гавкав майже винятково до діла. Принаймні так вважав його господар.
Жора мав іншу думку, але обговорювати її ні з ким не збирався. За останні кілька днів собака обгавкав велосипед, відро, велосипед із відром і самого Григорія Степановича, який вийшов у незвичній шапці. Жора чув усе це із саду, де допомагав Тамарі натягти шпагат між кілочками, і щоразу далі тримав свій кінець.
Якось навіть забув дослухатися.
Згадав увечері, коли прибирав інструмент. Постояв із викруткою в руці, спробував відновити подробиці й виявив, що набагато краще пам’ятає, як Тамара звеліла переставити кілочок на два пальці лівіше. Це був добрий, корисний спогад. Від нього нічого не хотілося робити вночі.
Будинок за ці дні встиг знову стати просто будинком із безліччю недоробок. На кухні сохнув рушник, біля задніх дверей стояла лійка. У кам’яній чаші фонтана ліворуч від доріжки збиралася дощова вода; складати туди дошки Тамара вже заборонила.
Коли приїхав Микола, Жора саме повертався із сараю з порожньою мискою. Три курки стежили за ним із виглядом людей, яким не все видали за відомістю.
Друг привіз дрібну покупку й аркуш із записами дзвінків. Спершу пройшовся подвір’ям, подивився на натягнуті нитки, спитав про сон. Жора відповів без звичного «та нормально»: спав усю ніч, уранці встав сам, на вулицю не тягне.
Микола кивнув і лише після цього дістав папір.
У записах знайшлася Людмила Семенівна. Навпроти її імені й досі значилися розетка й лампа. Жора дивився на ці два слова довше, ніж потрібно для читання. Виходило, жінка встигла прихистити їх із дружиною, дочекатися його повернення додому, потім іще одного повернення, а робочий стіл усе ще стояв без нормального світла.
— З неї й почнемо, — сказав він.
Зателефонували відразу. Людмила була вдома, але попросила приїхати післязавтра: завтра їй треба було здати папери й не хотілося шукати їх під інструментом. Жору такий порядок цілком влаштовував.
Про дорогу теж домовилися відразу. Микола міг підкинути вранці дорогою, назад доведеться добиратися самому. Жора записав це окремо, потім повернувся до попередніх поїздок і суми за бензин. Друг спершу відмахнувся, але Жора не прибрав олівця. Зрештою зійшлися на розрахунку, який обох влаштував, без урочистих слів про дружбу.
Після від’їзду Миколи Тамара покликала чоловіка допомогти з банками.
Учора вона забрала з квартири кілька пакетів і коробку домашніх запасів. На кухонному столі стояли томатний сік, варення, загорнутий у газету порожній посуд. У квартирі все вміщалося на знайомих місцях; тут навіть від давно купленої каструлі наче вимагали знову пред’явити підставу для проживання.
Жора переніс банки із соком до прохолодної комори й розставив біля стіни.
— Ці подалі? — спитав він.
— Щоб не зачепити. І не під залізяччя.
Довелося зняти з полиці два кутники.
Тамара провела їх поглядом, але промовчала. Жора приніс кутники до себе, склав у ящик і сів перевіряти сумку перед роботою. Викрутка, плоскогубці, індикатор, кріплення. Усе лежало там, де мало лежати. З-під столу на нього дивився Лизка.
Нічого не кликало. Ніхто не вив. Завтра можна було взятися до звичайних справ, а післязавтра поїхати лагодити звичайну розетку.
Дуже хотілося, щоб вона такою й виявилася.
* * *
У передпокої Людмили Семенівни Жора відразу згадав, яка мостина скрипить.
Коли ночував у гостях, він обходив її, щоб не розбудити господиню. Зараз пройшов прямо: у руках була сумка, а Людмила вже чекала біля робочого столу й показувала, куди її поставити.
На столі звільнили край, папери притиснули футляром для окулярів і довідником. Лампа стояла на іншому столику, куди Людмила перебралася разом із частиною роботи.
Жора подивився на порожню розетку.
Людмила розповіла все спочатку: спершу іноді гасла лампа, потім нагрілася вилка, тоді вона помацала стіну біля неї й вирішила більше не користуватися. Відтоді працювала за іншим столом. Лампочку міняла, краще не стало.
Ні зниклих кімнат, ні нічних гостей, ні невідомих голосів до цього переліку не додалося. На уточнення про попередній ремонт господиня відповіла, що давно ніхто не приходив, бо розетка донедавна працювала.
Жора кивнув.
Розетку іноді треба було міняти просто тому, що вона постаріла. Навіть у відьми.
Після відключення й перевірки він зняв кришку. Усередині все виявилося знайомим: ослабле з’єднання, потемніла контактна частина, ізоляція біля затискача, що втратила колишню м’якість. Жора показав Людмилі пошкодження. Вона нахилилася, подивилася й прибрала зі столу ще одну теку, щоб не заважала.