У якому Дядько Жора не може до пуття назвати себе, Тамара пояснює очевидне, а за нічну розмову доводиться лагодити хвіртку
Григорій Степанович говорив у слухавку неголосно, ніби боявся, що на тому кінці його сприймуть за таку саму галасливу людину, яку прислали до воріт.
Він пояснив, де живе. Повторив адресу. Сказав, що чоловік виє, тягне хвіртку й уже погнув кріплення. Потім глянув крізь вікно на дорогу й додав, що дружина цього чоловіка тут, вона його тримає.
— Ні, собаки не чіпав. Поки не чіпав. Я двері підпер.
Його попросили залишатися вдома й дочекатися машини. Григорій Степанович поклав слухавку, постояв біля апарата, потер долоню з натертим за день пухирем і пішов назад у двір.
Жора на той час замовк.
Від мовчання легше не стало. Він стояв, трохи закинувши голову, й слухав так зосереджено, що Тамара боялася його гукнути. Собака за огорожею теж стих, тільки час від часу перебігав подвір’ям. В одному з розбуджених вікон засунули фіранку.
Тамара й далі тримала чоловіка за руку. Долоня була тепла, знайома, із загрубілою шкірою біля основи пальців. Усе інше в ньому то поверталося, то йшло кудись, куди вона не могла за ним піти.
— Ходімо додому, — сказала вона.
Жора подивився на неї.
— Зараз. Тут треба…
Він не договорив. Біля сусіднього будинку гавкнули, і сенс знову вислизнув.
Коли показалися фари, Тамара відчула полегшення й одразу злякалася. У будинку можна було пояснювати звичними словами. Тут треба було розповісти чужим людям, чому дорослий тверезий чоловік не здатен відійти від собаки.
Машина зупинилася біля узбіччя. Водій залишився за кермом, другий працівник вийшов, поправляючи ремінь, і подивився спершу на поліно, потім на Жору.
Григорій Степанович підійшов зі свого боку паркану. Показав відігнуту планку й заговорив одразу про все: йому завтра рано вставати, собака був у себе, чоловіка він у двір не кликав.
Працівник вислухав, потім повернувся до Тамари.
Вона назвала чоловіка, їхню адресу, сказала, що йому зле. Сама почула, як безпорадно це прозвучало.
— Він випивав?
— Ні.
Водій теж вийшов. Подивився на Жору уважніше й попросив відійти від хвіртки. З першого разу вийшло. Жора слухняно зробив кілька кроків, навіть кивнув.
— Як вас звати?
Відповідь уже складалася в нього в голові. Георгій Петрович, електрик, живе неподалік, усе можна пояснити. Собака за спиною коротко гавкнув. Жора повернувся до нього.
— Громадянине, припиніть вити.
Він виявив, що знову виє, лише коли Тамара стиснула його пальці.
Від сорому стало жарко. Він спробував сказати, що не хотів, але слова заважали одне одному. Потрібне пояснення весь час було поряд, проте спершу слід було відповісти звідти, з грудей, довго й правильно.
Працівники перезирнулися.
Один залишився біля Жори, другий відвів Тамару на кілька кроків. Вона розповіла, коли все почалося, що чоловік повернувся з роботи, що до сьогоднішнього вечора говорив і поводився звичайно. Про вовка в чужому будинку поки не стала. Сусід слухав крізь огорожу; йому вистачало своєї правди.
Тамарі запропонували їхати з чоловіком, розібратися у відділку. Вона погодилася відразу й попросила тільки не залишати його самого: часом він усе розуміє.
— Ми бачимо, — відповів водій.
Він відчинив задні дверцята.
Жора забарився перед машиною. Нахилився зазирнути всередину, наче ніколи раніше не бачив сидінь. Тамара сіла першою, потягнула його за руку. Він улаштувався поряд, підібгав коліна, озирнувся на хвіртку.
Григорій Степанович поправив поліно.
— Зробимо, — сказала йому Тамара. — Ми прийдемо.
Сусід кивнув без жодної радості.
* * *
У машині пахло нагрітою оббивкою, пилом і чужою курткою, яку водій кинув між передніми сидіннями.
Жора намагався сидіти рівно. З кожним поворотом щось важливе залишалося дедалі далі. За огорожами кликали, вимагали відповіді, сердилися, що він не йде. Він розумів: це собаки. Розумів, як усе дивно. До наступного гавкоту.
Тамара поклала руку поверх його долоні.
— Дивися на мене.
Він подивився.
У дружини волосся вибилося із заколки. Біля скроні прилипло тонке пасмо. Жора раптом згадав, що вранці вона показувала, де хоче посадити зелень, а він іще сперечався про доріжку. Спогад був такий ясний, що на секунду повернувся весь день, з усіма звичайними причинами й наслідками.
— Томо, я…
Машина проїхала повз двір, звідки відповіли відразу два собаки.
Водій причинив кватирку.
Виття вийшло коротким, обірваним. Жора замовк, притиснувши вільну руку до рота. Працівник попереду повернув голову, але нічого не сказав.
Вони їхали якийсь час у тиші. Потім водій стишив радіо, хоча воно й так ледь звучало. Виявилося, що тиша теж буває різна. У цій можна було триматися за теплу руку й кілька хвилин нікуди не відповідати.
На вибоїні Тамару хитнуло. Жора звично підставив їй плече.
— Не забилася?
Вона похитала головою.
Він кивнув і знову відвернувся до скла.
Водій упіймав його відображення у дзеркалі. Спитав, чи працює він тут, у селищі.
— Електрик, — із полегшенням сказав Жора.
Це слово ще трималося міцно.
На наступне запитання він відповісти вже не встиг. Над темними дахами показався місяць.
Тамара обережно притягнула його голову до свого плеча. Не затуляла йому очей, не командувала — просто дала змогу дивитися в інший бік.
Коли машина зупинилася, вона помітила, що у водія під очима лежать важкі тіні. Йому теж, мабуть, давно пора було додому.
Він вийшов, відчинив задні дверцята й почекав, поки вони виберуться, не кваплячи.
* * *
Лідія Петрівна підвела очі від паперу, коли в коридорі знову завили.
Уночі тут говорили впівголоса, притримували двері, обережно клали слухавку. І кожен Жорин звук розносився так, що хотілося затиснути йому рот долонею. Тамара відчула, як на неї дивляться, й поквапилася пояснити, що це її чоловік.