Розділ 6. Музика

„Без голосів з України не могла б існувати російська музична культура”, – сказала Алла Пугачова. Сама Пугачова співає українською, донька Ліза у вінку і вишиванці доводить до сказу росіян, а син Гаррі грає на фортеп'яно українську пісню “Ой, на горі там женці жнуть”.1

Навіть кумир мільйонів радянських людей Висоцький мав українське коріння. Володимир Семенович Висоцький – видатний радянський співак, поет і актор. На його рахунку близько 700 пісень та віршів та біля 30 ролей у кіно. Був кумиром свого часу, а його пісні живуть і нині. Незрівнянною по цей час залишається стрічка «Місце зустрічі змінити не можна», де він неперевершено виконав одну з головних ролей. Сам Володимир народився в Москві, але його батько, Семен Володимирович, родом із Києва. А рід його пов’язують з селом Висоцьк Дубровицького району Рівенської області України.

Мелодійна або музична мова — це мова співу. Українські пісні мелодійні та зворушливі. Можливо, саме через чудове вроджене бельканто2 українських співаків порівнюють з італійськими.

Українська музична культура починає відлік із IX століття нашої ери — часів становлення Русі — і у своєму розвитку охоплює переважно всі види музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Українська музика в її різноманітності звучить в Україні та далеко за межами, надалі розвивається в народній та професійній традиціях і є предметом вивчення науковців. Недержавний культурний сектор (мистецькі об’єднання, приватні театри, фестивалі танцю та музики, кіно та багато іншого) завжди дуже активний в Україні. Особливо в незалежній Україні неурядові організації стали важливими гравцями з великим потенціалом для формування майбутнього.

Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня здобула собі визнання в цілому світі. Подорож української капели з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним тріумфом; на фестивалях слов’янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із кращих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів кінця XVIII та початку XIX століття.

Українці часто видають з-поміж себе визначних співаків і співачок. між українцями часто зустрічаються прекрасні голоси, власники яких завдяки уродженій музичності без великого труду осягають визначних успіхів на європейських і американських естрадах та на оперних сценах столиць російських і західноєвропейських.

Українці витворили свій специфічний національний жанр театральних вистав, відмінних від опери, оперети та мелодрами, а також відмінних і від французького водевіля та від німецького зінгшпіля.

Український народ не тільки співає, але й має свої оригінальні українські музичні інструменти. Так тріо зі скрипки, басолі3 й бубну має в народі спеціальну назву «музика троїста» й обслуговує танці на святах. По деяких краях України в «троїстій музиці» басоль заступають гуслі або цимбали, іноді — кларнет або ще який інший інструмент.

В українській церкві немає музичного інструменту. Орган у православній церкві не привився, і церковна музика в Україні виключно вокальна (тобто хоровий спів). Коли додати до того, що і в новіших часах для демократичного хліборобського та дрібнобуржуазного населення України зоставалося здебільшого недоступним фортепіано, біля якого, з XIX століття починаючи, зосереджується інструментально-музична культура, — то вокальний характер української музики й далі залишається непорушеним.

Цей вокальний характер української музики відбився і в товариському обиході. Коли в салонах Західної та Центральної Європи уряджуються інструментально-музичні зібрання, в українському товаристві замість того часто експромтом із присутніх складається хоровий спів — явище, в європейському салоні зовсім незнане.

Ліричні твори українських, особливо старших (до Шевченка) поетів достроювалися до мелодій і досить швидко робилися народними піснями. матері, — родився в Петербурзі й ціла його музична творчість належить до великоруської культури.

В пишній добі бароко розвиток українського співу привів до того, що український музичний рух підкорив собі й сусідню Московщину. Російські монастирі заселялись ченцями й черницями з України, «ізрядними в житії і в чині, і в чтенії, і в пінії церковном». Після 1654 року з Москви так безцеремонно почали приходити вимоги за українськими співаками, що українська влада — Хмельницький та митрополит Косів — мусила відмовляти на московські вимоги. Вербування співаків в Україні для російських столиць, передовсім для придворної капели, а пізніше для придворної опери, стало правилом і продовжувалося навіть тоді, як уже зі столичного музичного репертуару італійська музика витіснила українську.

В Почаївській лаврі зародилися канти, з Почаївської друкарні вийшло в 1790 році друковане перше видання «Богогласника» — збірки кантів та побожних пісень із текстами і нотами.

Вплив української музики на Московщині зріс іще більше. При дворі петербурзьких цариць було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася виключно з українців. Цікава подробиця: між іншим, співаки придворної капели носили одежу таку, як спудеї Київської академії. Відтоді ця одежа стала ніби уніформою церковних «півчих» по всій Росії, особливо по архієрейських хорах, і в той спосіб одяг київських спудеїв як церковно-хорова уніформа дожив до часів останньої революції.