Частина 4. Любов, їжа та грибок

Величезний склизький куб сірого кольору світився на тарілці. Він ніби дивився прямо на мене та хотів прошепотіти, щось огидне. 

— Будь ласка, будь смачним цього разу - прошепотіла я своїй їжі

— Обожнюю твій ритуал - мовив позаду Реф

— Який ?  - спитала я

— Ти щоразу говориш зі своєю їжею.

— Угу, я намагаюся переконати себе, що вона смачна.

— І як, виходить ?

Я знову глянула на желейний, протеїновий куб. Його сірість прекрасно передавала його смак старого паперу, сирості та м'яса десь на фоні. По цій сірості можна визначити свіжість куба - чим сіріший, тим він старіший. І хоча багато хто любить свіжі куби, я завжди себе відносила до людей які люблять старі “настояні” куби. В них менше всього смаку.

— Ти вирішив познущатися з мене ? - спитала я у Рефа - Це не мій вибір їсти це желе, у космосі більше нічого не виживає нормально.

— Та ні, мені щиро цікаво як ви харчуєтеся - здивувався слизняк - хоча це насправді так огидно. Ви вставляєте щось в себе, щоб розчинити це.

— Огидно ? - спитала я, вдивляючись у глибини організму Рефа, які булькали та коливалися водоростями.

— Так, огидно. Хоча прикольно як ви обираєте смаки та намагаєтеся гратися з формами їжі. 

— Бачиш ці желейні куби. У мене була подруга, яка навчила мене їх різати дуже тонкою стружкою, та розігрівати на двигуні, тоді вони стають схожі на перегоріле м'ясо. 

— А якщо його скрутити у кульку - схопив Реф желе - і поставити на сонце, на ньому виросте, багато всякого ! 

Реф крутився з желе по каюті, ти намагався зкрутити його. 

— Це так весело, гратися з тим, що стане частиною тебе ! 

— Реф, з їжею не граються, мені так мама говорила - зупинила я Рефа

— Чому ?

— Ти сам відповів на це питання, їжа це частина людей. Ми збираємося, готуємо її, ділимося як її робити.

— Вона вас об'єднує ?

— Ми колись, ще на землі, збиралися сім'єю та їли дуже багато всякої гострої та жирної  їжі.

— Це що за їжа така ?

— Це їжа, яка відчувається як сотні гострих ножів у роті, тому вона гостра. А потім ти лежиш ледь живий бо організм намагається перетравити всі жири.

— Звучить страшно.

— І я так думала. Але я дуже любила їсти разом ті блюда - трохи сумно сказала я.

Реф акуратно віддав мені тарілочку, так ніби зрозумів.

— А, що ти відчуваєш, коли їсиш ? - спитала я Рефа

— Нічого, я просто деколи відчуваю сонливість, тоді біжу лежати під сонечком.

— Звучить не дуже весело.

— Так, у нас з цікавого може хіба можуть зав'янути всередині наші рослинки

— І що тоді буде ?

— Ми помираємо.

Ми тихенько сиділи на лавочці та дивилися у нескінченність всесвіту поки желе вібрувало у мене на колінах. 

— Де вся гірчиця на цьому кораблі ? - спитала я у Рефа

***

Маленька планета була покрита квадратною сіткою сірого кольору.  То було місце, де вирощували таке ненависне мені желе. Ми з Рефом летіли до неї, щоб поповнити запаси його на кораблі. 

Це була класична потріскана часом планета завод. Сірість її заводів та складів викликала сум. Я бачила багато таких місць, на жаль вони усі були однаково нудні. Нас зустрів стривожений  маленький чоловік 

— Вітаю вас ! А що ви тут робите ? - спитав він, боячись глянути на мене.

— Поповнюємо запаси желе !

— Чудовенько, зараз вам зважимо найсвіжішого.

Ми чалапали мимо величезного білого басейну, розміром з кілометр. На його дні майоріли величезні кола рожевого, зеленого та синього кольору. 

— Тут відбувається уся магія - почав пояснювати нам чоловік -  на дні, ми висаджуємо декілька видів грибків.

Справді, ці кола були колоніями якихось неземних грибків. Висотою  20 сантиметрів, вони були м'які як шерсть овечки.  Кольори на них вибудовували якісь дивні фрактальні форми. Було відчуття що хтось розтягнув величезні старовинні килими по підлозі.

— Зараз наші робочі посипатимуть ці грибки спеціальною сумішшю - продовжив чоловік.

Люди в яскравих жовтих костюмах смішно ходили по дну басейну. Їх ноги застрягали в грибках, тому вони, як качечки, високо підіймаючи ноги, розсипали якусь білу порошкову речовину.

— Ви готові до чуда ? - подивився на мене чоловік.

— Ага…

Грибок почав пульсувати та вібрувати та змінювати кольори, фрактали на його тілі ніби почали коливатися. А потім дуже швидко і зі звуком здуваючись, кульки з нього почало рости в таке знайоме мені желе.  

— Ми так і не знаємо, що це - усміхнено дивився чоловік на цей процес - я завжди думав, що це у них така захисна реакція.

— Тобто ми їмо самі не знаємо що ? - спитала я

— Спокійно, від желе ще ніхто не вмирав !

Робочі у жовтих костюмах, втікали з басейну який швидко наповнився сірим желе. Один з робочих не встиг і почав тонути, йому одразу кинули декілька тросів.

— Це все нормально - заспокоював чоловік 

— А чому це люди засипають, а не роботи ?

— Ми колись використовували роботів - зупинився чоловік - але люди зараз дешевші за них.

Ми прийшли мимо бідних робітників, які за ногу витягували людину з желе. Далі стояла велика простора складська кімната, де жінки у фартухах розрізали желе великими ножами та фасували по коробках.

— А ви можете поділитися грибками, я б вдома виростив трохи ? - попросив збуджений Реф.

— Не можна, у нас вся каюта уже заросла, Бог знає чим - різко перервала я. 

— Ти мені обіцяла, якщо я зможу виростити томати, то ти не злитимешся на рослини ! Скоро вже має вирости нова партія ! 

— Добро - видихнула я.

— Я вам не зможу дати грибків, така політика компанії - почав виправдовуватися чоловік - Ви ж можете просто почати самі собі в космосі вирощувати їжу, нам не буде що продавати. 

Маленький наляканий чоловік здається ще більше зменшився і втягнувся в себе, коли ми з Рефом почали свердлити його поглядом.