Частина 1. Корови у вакуумі

Я завжди вміла слухати всіх, окрім себе. Вести щоденник — це корисно. Не хочу на цьому кораблі забути, що означає бути людиною. А це просто — коли ти одна, разом із десятком інопланетян, сидиш посеред космосу. І твоя місія спілкування з невідомим, щоб визначити чи варто його вбити, чи обняти.

Коли минають перші враження, ейфорію поступово змінюють самотність і відчуження. Мені завжди допомагали з цим чіткий графік та рутина. Я сиджу тут і їм цей бутерброд не тому, що мушу, а тому, що це — моя точка стабільності.

В ілюмінаторі блистіла величезна, повністю прозора кулька. Місяць назад випадково на неї наткнулися. Радіусом 50 км, вона була наповнена водою. Вода утримувалася, якоюсь прозорою штучною плівкою, схожою на тонку мембрану яка тримала форму кулі та захищала від космічної радіації. Всередині підтримувався тиск, тепло та біосфера. І що головне вона захищала цю кулю життя від радіації, але при тому могла пропускати світло, від найближчої зірки. 

Маленька тендітна бульбашка кишіла життям, і що найцікавіше для нас дивними кальмароподібними істотами. Уже третій місяць ми намагаємося з ними поговорити, але вони не звертали на нас уваги. Здавалося, їм просто не хочеться ні з ким взаємодіяти, окрім себе. Вся наша місія почала здаватися провалом.

Принаймні мені вдалося виростити шпинат у себе в каюті — тепер бутерброди мають той самий необхідний хруст.
Бутерброд без хрусту — не бутерброд!

Мою ідилію знову зіпсував він. Представник раси огидних прозорих слизняків, всередині яких ростуть зелені водорості, що живлять їхніх власників. Нікому в галактиці не було б діла до них, якби не їхній захисний механізм: вони виділяють хімічну сполуку, яка викликає галюцинації. І тоді ти бачиш перед собою істоту, якій найбільше довіряєш або любиш — того, кому точно не нашкодиш.
Якщо ти людина, то перед тобою з’являються кохані, батьки, брати чи сестри. Найгірше — коли твій настрій змінюється. Слизняк реагує. І от ти вже бачиш не маму, а батька. А потім когось ще. На відчуття це схоже на те, коли ти помічаєш на вулиці давно померлих людей, що спокійно гуляють вулицею.

Хтось думає, що вони є певною формою мистецтва. Багато хто їх і використовує, щоб зустрічатися з померлими, забутими або втраченими друзями. Але найкраще використовувати цих істот для перемовин, з нововідкритими цивілізаціями. І їм і нам так простіше спілкуватися, коли бачиш рідне обличчя. Ну і вони ж є першою перевіркою цивілізації на адекватність. Ніхто ж не буде воювати з коханими та рідними істотами…. Але якщо хтось таки підніме руку на них, швидко буде випаруваний.

За легендами, першовідкривачі цих істот зійшли з розуму: висадившись на планету, вони побачили своїх померлих батьків, які спокійно грілися на сонці. 

В різних мовах, у них різні назви, зазвичай це аналоги слова дзеркало. У нас вони мають назву Speculum animae — "дзеркало душі". Але мені краще здається його називати Рефом.

Поруч зі мною сіла моя мама яку я бачила колись літом біля моря, вся залита сонячним світлом. Її я бачу коли настрій жахливий.
 

— Кого ти зараз бачиш? — спитав Реф. Це було його улюблене запитання.
— Маму, — сухо відповіла я.
— Ти її бачиш тільки тоді, коли тобі погано. Я хочу, щоб тобі не було погано. Тоді я, можливо, був би кимось іншим. Не бачу причин, щоб тобі було сумно.

Огидне відчуття дитячого щастя розпливлося по моїх кінцівках — таке, як коли ти за ручку з батьками гуляєш і їси морозиво. Це відчуття таке щире й чисте, що мені завжди ставало страшно. Достатньо посидіти кілька секунд біля слимака — і тебе накриє хвиля емоцій, викликаних його сполуками. Вони завжди лякали мене своєю справжністю.

— Люди не такі істоти. Ми не здатні самі вирішувати, який у нас настрій, — пробубоніла я собі під ніс. Я починала злитися, і образи людей, що сиділи поруч, почали хаотично змінюватися: руки й обличчя переливалися, то це були батьки, то друзі. Слимак калібрував те, що я маю побачити, щоб заспокоїтися.

— Люди завжди мене дивували. Ваш мозок такий хаотичний: думки з’являються й зникають щосекунди. Я буквально це відчуваю. І досі не збагну, як така кипуча маса може породжувати щось логічне, — сказав мій "батько", усміхаючись сонячною усмішкою, яка завжди здавалася трохи недоречною. Було щось химерне в тому, як саме він говорив мені, що люди — дивні.

— Ну, природа не дала нам ідеальних механізмів захисту. Доводиться адаптуватися на ходу.

— Природа — це якась богиня, яка вас видозмінила?

— Та ні, це просто так кажуть, у нас колись вірили, що природа жива.

— Ненавиджу мови істот, засновані на референсах. Їх неможливо зрозуміти.

— Вони досі не говорять із нами? — спитав слимак, дивлячись на кулю, наповнену водою.