III - Скорбота

Хлопець не ворухнувся, не зрушив а ні на міліметр.

  - Справжнє виявилось не таким райдужним, так? - він тихо просипів.

 Чоловік ледь помітно похитнувся.

"Він відкрив свій рот. Таки відкрив!"

 Чоловік був приголомшений.

 Тепер вже ж (хлопець дозволив собі посмішку) чоловічок у костюмі наблизився та схопив стервеця, маленького дурного хлопчину, за волосся.

Минуле розтануло.

  - Всі ці ваші нововведення. Ну і ну!! Хто взагалі носить кеди!?

 У кімнаті освітлення стало сильнішим. Мить. Мужичок відступає. Стукіт взуття.

 Підлога повільно попливла. Але ось вже освітлення меркне, запахло сирістю. Тріск.

  - Навіщо ти так зациклений на цих протиріччях? Що ти відчуваєш, коли вбиваєш поганого монстра? Невже ж добро у душі або роз'їдаючий тріумф? Що ж не так у твоїй голові? 

Чоловік кривиться. Щось невимшрне переповнює цю кімнату й продовжує линути, лине до нього на зустріч.

 Ніби хоче обійняти. На відміну від хлопця, у нього голос завжди був іншим, з хрипотою, з такою високою, прям-таки веселенькою ноткою отрути.

 На ділі ж, якщо постаратися та відволіктися від його заманчивих слів, то щось таки було не так з цім приміщенням. 

 А Він все не затикався та віщав (при цьому не помшчаючи, як пальці його синіють, а от хлопчина підмітив) : 

  - Бути може тобі лише здавалось, що ти несеш добро? Пригадай, скільких жінок ти не врятував.

Шкіра побіліла більш звичайного.

Було чутно лише якийсь шепіт.

 Хлопчиську треба було зрозуміти, що в цей момент він не в минулому, але минуле навіяло почуття безпечності : Колишнє занепокоєння та тривога за себе розсипалася у попіл. В кінці-кінців, що може бути гірше незнання й смутку?

 Скорбота?

 У приміщенні було чутно лише цей треклятий шепіток :

  - Ти ж знаєш... Тебе захопить він і нічого не залишиться. Ти ж навіть не уявляєш, що означає ...Сила.

Гучнє зітхання. Невже він не зрозумів? Не пробив його захват?

  - Ти повинен усвідомити, що хлопчаки, наче тебе...

- чоловік прочистив горлянку й раптово поглянув на годинник.

 Годинник...Котрого донедавнього часу не було.

 Не важко було зрозуміти, що чоловіка це схвилювало, його цікавив лише годинник. Мабуть, він хотів показати хлопчиську щось потаємне, щоб надалі хлопчисько був певен в Його правоті (та силі),

 Голос його погрубішав.

  - Ти ж уже раніше передбачав, чим це все скінчиться?

 Повітря наповнилося залізом, крапелька ртуті потрапила на одяг. Хлопчик відчув тяжкість зсередини, коли над ним нависло це... тіло. Очі чоловіка посміхнулися, його тріумф було видно навіть по рухам. Повітря навкруги змінилося... Задихаючись від ненависті, хлопчик, не володіючи своїм тілом, схилив голову.

 Він не зумів нанести останній удар.

  - Адже ти слабкий, адже у тебе завжди були правила. Тільки от ти багато чого не знаєш...Життя - дивна штука, не знаходиш? Але навіть твої правила можуть зникнути...

 Він все не припиняв розголошувати й бурмотіти та бурмотіти... Йому це здавалося, або ж і справді його очі заволокла пелена. Білий протір пульсував, й коли він засяяв, він замовк.

Ненадовго... Він скосив очі вправо :

  - Може ти й незвичайний, але аж ніяк не розумний. Ти ж маленький хлопчисько.

 Чоловік не сміявся, але його сміх стояв у вухах. Простір навколо здригнувся, очі чоловіка стерлися. Хлопчик ще нічого не зрозумів, але в кінцевому ітозі він бачив ці наслідки.

Дихання сповільнилося, і поки хлопчик дивився... 

 Хвилина за хвилиною повторювався той самий загрозливий, але дуже суперечливий оплекс, оплекс змінивнивший абсолютно усе. Розпливчястість узяла своє, силуєт чоловіка збільшився (але звідки взявся неминучий страх), а потім і зовсім вичерпався.

 У вітерці все губилися слова : 

  - Він поглине тебе, тому що усякий сенс - це лише крик у порожнечу.

 Була це реальність? Чи може на нього просто накликали випаровування? 

 Простір змінювася...

 Ледь примітне обережне, як доторк, цей простір.

 Простір та порожнеча.

І коли все почало зникати він не переставав кричати :

  - Ти ніколи не втечеш! Я знайду! Я знайду!!!